Розділ «Погоня»

– Ех, нехай гуси воду п’ють, – і зачерпнув корячком. Випив, кіркнув, неначе півень, ще раз зачерпнув і подав Миленькому, але той похитав головою. Пукавка не відступався.

– Випий, буде легше.

Тишко пересилив себе, випив, довго кліпав повіками – на очі набігли сльози, й рішуче, неначе стрибав з одрубу, попросив:

– Дай ще.

Але я відібрав корячок.

– Досить.

Пукавка витріщився на мене, неначе теля на вовка.

– Та ти що?… Та ж сам просив. Дай!

Я рішуче відсунув цеберку.

– Горілки не дам. Нам треба ясні голови. Трощи перепелів. Вони смачні.

– Тьху на них, – сказав Пукавка, але одного взяв. – Кат його візьми… Що то пани. Їдять таку гидоту. – А сам кутуляв, аж тріщали кісточки. – Я колись цих перепелів міг би палицею назбивати. А все-таки, нащо ти бережеш горілку?

– Потім побачиш.

Я придивився до Тишка. Мені в очі впала велика одміна, яка сталася в ньому. Був це колись дуже веселий і наївний хлопець, любив усілякі грища, гасав по плавнях на човні, видирав качині гнізда, любив слухати оповідачів, а їх на Січі – через одного, а що третій, то брехун, таких більше ніде в світі не знайдеш. І я серед них не останній. Тишко, бувало, наслухається, а тоді ходить та усміхається сам до себе, козаки його любили, у важкі утарчки не посилали, від кулі затуляли, біля казанка з кашею та ваганів з рибою місце для нього залишали, й хоч іноді й кпили з нього, був він, прикоханий товариством, гожим та дотепним козаком. Нині ж його щоки посіріли, очі погасли, на вуста ліг рокований карб, якщо ми виберемося звідси, він уже ніколи не засміється, не блисне очима, не піде вистрибом, як молоде лоша. Він переступив у інший світ. Не знаю, чи він молився в думці, чи вже мало що й тямив.

У мене в самого защеміло серце, і я струснув головою, стиснув кулаки – нема чого розпускати рюмсики, треба сутужити. Промінець у віконечку тихо погас, і нашу цюпу мовби опустили в безодню.

Я перевзувся – міцніше намотав онучі, – нам довго йти, взяв цеберку з горілкою, піднявся по сходах, постукав:

– Хлопці, розговійтеся, ми стільки не подужаємо.

За дверима засовалися, затупотіли, засопіли – радилися, далі торигнув засув і в присмерку мені в груди вперлися цівки двох рушниць.

– Отако, я до вас з гостинцем, а ви до мене з кулями. Ось нате, – й зачерпнув корячком. Унизу банітував Пукавка: я не дав напитися йому перед квестією й пригощаю наших мучителів.

Лаявся він кумедно, насилав на мене ґедзів, мух, мишей, пацюків і всіляку іншу нечисть. Кожен з вартових випив по два корячки горілки. Коли двері зачинилися знову й гавкнув замок, я взяв за комір Пукавку й потягнув до стіни, у якій було віконечко, наказав:

– Ставай на чотири. Тримай мене.