Розділ «Погоня»

– У мене ще… тут багато клопотів.

Тишко дивився на мене з благанням, він увірував у мене, неначе в Бога:

– Поїхали разом… Веселіше й охотніше… Безпечніше.

– Доїдете самі. Там далі – старі вали… Ляхи туди не потикаються… Через Дніпро переправитесь біля Витачева. Дасте ляхам гроші. За гроші вони вас і в рай пустять.

Я трохи провів їх, і попрощалися на вересовій галявині. Тишко плакав, Пукавка також засмутився.

– Ти ж приїжджай…

– Для чого я вам?

– Ну… Сумно без тебе… Ні з ким і погиркатися.

…Три дні та три ночі я протирлував у лісі на старій колісні – там колись гнули обіддя на колеса. У земляній печі жив. Тепер уся ця місцина буйно заросла ліщиною, крушиною, бузиною – справжнісінькі нетрища, у яких водилася гибіль всілякого гаддя, з свого лігвища, з печі я повиганяв його лозиною, кілька забив, дірки позапаковував землею, а перед лазом насипав попелу та вугілля.

Колись давно, блукаючи в цьому лісі, я був набрів у ліщинових хащах на людське лігво, щойно покинуте, вимощене травою та мохом. Кілька обшмалених черепків, кістки якогось птаха чи звіра, рвана онуча. Тоді я думав, що в лігвиську відлежувався харцизяка, вбивця, лише такі люди, здавалося мені, чаяться в лісових нетрях, ще гаразд, що не наткнувся на самого прибиша, бо ж він не випустив би мене живим, а тепер і сам скрадаюся, неначе прибиш. Неподалік від печі чорніла під пнем борсукова нора, її господар вилазив не тільки вночі, а й удень, тинявся лісом, щось нюшив, щось вишукував у траві, лягав на спину й смішно перебирав лапками, я стежив за ним з густого ліщинового куща.

Дощова буря налетіла раптово, хвилею, застогнали дерева, заворушилася суха трава, вгорі наді мною скрипіла гілка, яка терлася об іншу гілку, й так само раптово буря вщухла, на півдні, де важкими темними стовпами стояли хмари, ще довго гриміло та гахкало, й спалахували блискавиці, здавалося, то козаки-велетні ширмують шаблями. Я подумав, що ширмують вони давно, й на жаль, не тільки з ворогами, а й між собою, он і мене хоче вполювати пан Пиво, то він і його посіпаки гасають у лісі, двічі я чув людські голоси й хропіння коней.

А колись ці ліси були мені другою хатою, я збирав у них горіхи, гриби, брали мене, хлопчака, в ліс дорослі дівки, й жирували зі мною, й було дуже весело, тривожно і трохи соромно.

І я згадав Мальву й подумав, що не кепсько б і зараз жити в лісі, в добрій хатині під дубами.

Вночі мені товаришував високий пень у траві, він струх і мерехтів дивовижним, потойбічним світлом.

…У п’ятницю добирався до рідної хати, йшов не від лісу, де могла бути засідка, а городами від села, збиваючи пилок з соняшників, обережно виплутуючи ноги з гарбузового огудиння – зорі виблискували на лисинах гарбузів, – у малинових заростях присів і довго чипів. Тихо. В сусідньому дворі нявкнув кіт, сюрчали в траві коники, й ніяких інших згуків. Безгоміння. Готовий до втечі, з ножем у руці, тоненько посвистів – підманюючи Пундика, але він не обізвався. Ще трохи посидівши в малинових хащах, скрадаючись, обійшов хату, вона німувала. Тривожно калатало серце. Біля собачої буди зачепив ногою черепок, присів, але тиша німувала й далі. Не відгукнувся навіть пес. Помацав у буді – вона була порожня. Тривога розросталася, серцеві ставало тісно в грудях. Я підійшов до причілкового віконечка. Мати спить на лежанці, у неї сон, неначе в дикої качки, прокидається од найменшого шурхоту. Пошкрябав у шибочку, постукотів у дощечку, вставлену замість нижньої шибки, – ніякого згу-ку. Притискаючись до стіни, підійшов до дверей, торигнув їх – вони відчинилися.

До хати я вже не заходив, переліз через тинок, пішов до сусідів. У Хинді величезний сад, і баштан, сподівався, що дід ночує в курені, але його там не було. Знову зашкряботів пальцями по шибці, врешті з хати відгукнулися:

– Хто там?

– Вийдіть. Це я, Семен.

Дід ще раз, уже з сіней, перепитав, хто прийшов, і аж тоді одчинив двері. У білій сорочці, споднях, стояв, наче привид. Не впускав мене до хати й не переступав порогу, я взяв його за руку й потягнув до погрібника, над яким ріс густий в’язовник.

Старий хотів щось сказати, але в горлі йому захрипіло, він закашлявся (завзятий курій), злякався, притис руку до грудей і затих. Десь узявся кіт, вився довкруж його ніг, щось біле хитнулося в мороці, придивився – біліла на тину забута сорочка. Я запитав пошепки: