Розділ «Погоня»

Дід зрозумів усе і розреготався. Усміхнувся і я, поколошкав руду щітку на голові.

– Як тебе звати?

– Сидором.

– Два Сидори…

– Як два?

– Один – ти, а то другий – і показав на меншу торбу. А ще є третій, маленький… У кишені, в кисетику. Себто був, а тепер немає. Там півтори копи міддю… Були.

Хлопчина зблід.

– Як то були? Ось вони, в кишені, – й шаснув брудною рукою до кишені полотняних штанів. Шаснув раз, вдруге, вивернув кишеню й закрутився, неначе вжалений ґедзем.

– Де ж це вони?… Я цілий місяць збирав…

І хлопчина заплакав.

– Збирав – значить, твої… Перехрестися, що більше не кидатимеш діда, й гроші знайдуться…

– Не знайдуться. Ви бре… кепкуєте.

– Як то можна завдавати старшим брехню? То перехрестишся?

Хлопчина перехрестився.

– Вони в тебе за пазухою.

Сидір помацав рукою через сорочку й, усе ще не вірячи, дістав брудного вузлика.

– Слухатимешся діда, й гроші твої множитимуться. А то полишать тебе й не прийдуть ніколи.

Хлопець з подивом та страхом дивився на мене. Я ще хотів сказати, щоб надалі був пильніший і не губив по окіп’ю грошей, – не сказав.

– Ти, козаче, либонь чи не козак-планетник? – усміхнувся в білу бороду лірник.

– Звідки видно, що я козак? – запитав.