Розділ «Погоня»

– Ну… Ще один раз.

– На твій хвіст!

Чорт зфрасувався, підхопився. Та так, що чоботи лишилися на килимі, а він зацокотів копитами. Він накульгував на одну ногу. Під копитами диміло. Вхопив чоботи, зловісно бликнув на мене очима. В дверях зупинився, одмінився увесь – став похмурим, грізним:

– Ти від мене не втечеш. Я давно пантрую за тобою. Ще поплачеш…

Хряпнув дверима, боляче вдаривши по лобі меншого сина – чортенята кинулися за ним. На підлозі лишилися чорні звуглини від копит.

А я ліг на лаву, вже крізь сон подумав, що треба б порахувати гроші, одначе вирішив зробити те вдосвіта.

Досвіток проспав, прокинувся від грюкоту у вікно. Вже зійшло сонце, кімната наповнилася золотим світлом, кілька променів грало на кахлях – на козаках та гарматах, й здавалося, що гармати плюються полум’ям. Свічка догоріла, стекла окапинами в просо, й там білів великий блискучий корж. У кутку було порожньо. Розім’яв закоржавілі онучі, взувся.

Я стояв на ґанку, господар хати – на землі, наставив на мене колючу бороду.

– Живий!

Він і радів мені, й трохи аж досадував, що зі мною нічого не сталося. Виходило, неначе збрехав. Адже всі інші ночувальники втікали з хати ще звечора.

– Як бачиш…

– Хм… А були?

– Були. – Я видивлявся біля ґанку. Слідів не видко ніяких. Тільки жменька свіжого посліду, схожого на козячий.

– Скільки?

– Звечора одно… чортеня. А тоді – троє. Батько з синами.

– І що ви робили?

– Грали в карти. На гроші.

– Хто ж виграв?

– Якби програв – не стояв би перед тобою.

– А де гроші?