Розділ «Погоня»

– Таких гравців, як ти, по сім за цибулину, – не давав оговтатись чортові. – А по хвилі: – Е, братику, хто їж ліпить на даму валета… Не по природі… У нас жінка знає своє місце…

– Пробач… – пробурмотів чорт. Микульнув очима, втік поглядом у карти. Засоромився.

Чортові довелося здавати знову. За вікном затихло. У нижній шибці зловісно поблискувало. Перестали підстрибувати й чортенята, вони дивились на мене з повагою.

– Отако, чорте, грав я колись з батюшкою. У батюшки повна рука козирів, як оце зараз у мене, а в нього – самі прості сімки та вісімки…

Чорт прийняв дві некозирні дев’ятки, бо подумав, що в колоді вже козирів немає. А вони, миленькі, були всі там, чорт приймав і приймав, і вже не міг утримати карт у руках. Він спітнів, важко хекав й, чи зумисне, чи незумисне, почав удаватися до ошуканства. Оголосив вісімку, а кинув дев’ятку. Я вернув йому карту. Він упирався, казав, що оголосив дев’ятку, я підвів очі до чортенят:

– Скажіть, хлопці, яку карту назвав ваш батько.

Чортенята шморгали носами, одне від хвилювання висунуло червоненького язичка, а я не давав старому чортові оговтатися:

– Скажи, а ти теє… з чортицею ще спиш?

– Хіба ж можна… при дітях…

– Та вони вже, либонь, самі під запаски заглядають.

Чортенята засоромилися. А я й далі вгадував по їхніх губах, які карти бере до рук їхній батько.

– Ех, оце б ще по чарчині, – зітхнув. – Може, хлопці принесуть?

– Ти ж не пияк.

– Не пияк, а люблю добру чарку… добрий тютюн і молодицю з товстими п’ятами.

– Пхе…

– А що ж ще маю любити?

– Горілка та тютюн забирають силу.

– Все наше життя – розтрачення сили, себе самого до висохлої шкіри, до жовтих кісток. Приходимо молоді, дужі…

– А ти – Сократ.

– Не знаю такого. Життя – це ковила по плечі, кінь розрива її грудьми, й тиква з скаженою, і тютюн, – викуриш люльку, а той дух тютюновий стоїть у степу цілий рік… І корчма при дорозі, в якій такі ладні, веселі дівчата…