Розділ «Погоня»

Я трохи не плакав. Убив би цигана, задушив за цього коника.

– Жаль… Коник добрий. Думав – купиш.

– Не пошкодував би… Але…

– Сподобався ти мені… Шкода…

Й потягнув коня в хлівець, а я, повісивши голову, потюпав до хати… Вже ступив на поріг, коли мене ще раз покликав циган.

– Ей, ти, вернися… – Він знову вивів коника… – Поглянь… Неначе огірочок. Оддам за сім.

– Не ятри, чоловіче, душу, – запросився я. – Немає в мене й семи. Шість з хвостиком… Ото все.

– Жаль… Ох, як жаль, – зітхнув циган. – Що ж, доведеться оддати комусь іншому. Такого коня…

Я махнув з досади рукою… Але циган завернув мене втретє… Він стояв у дверях хліва й тримав у поводі коня.

– Гарний ти чоловік. Полюбився мені… Жалітимеш коня, по тобі бачу. Не хочеться оддавати якомусь харцизові… Скільки в тебе є?

– П’ять і дві копи… Себто трохи більше шести…

Циган довго мовчав, світив очима до зір.

– Ех, де циганове не пропадало… Уподобав тебе… Катма… Пропав Хома. І дала б, і боюся, що мама скаже… Все не наше, тільки гріхи наші… Гроші, молода жінка та бистрі коні – то лихо. – Сипав і сипав приказками. – Одне лихо оддаю, друге беру. Давай гроші… З кунтушем. Отако-о. Я й не рахую. Давай полу.

Й передав, як то й ведеться в такій справі, повід з руки в руку через полу жупана.

– Літай, вітер доганяй… Згадуй цигана Гната. Впав я, як галушка в окріп… Дурень гадає, а розумний робить. В’яжи коня та підемо вип’ємо могорич.

Я збив назад коня, прив’язав до ясел, ще й помацав рукою за драбиною – там було сіно. Ще не вірив своїй удачі, стояв, обамбурений радістю, мені кортіло вивести коника й одразу ж, цієї хвилини, гайнути в ніч, будити копитами сонну дорогу, жахати поснуле птаство на вербах, летіти й летіти… Але треба запити могорич. Боже, яка удача мені трапилася, який славний чоловік цей Гнат!

Я так зрадів, що забув у дверях пригнутися й торахнув лобом об верхній одвірок, аж мені свічки засвітилися в очах. Потер лоба, прийшов до тями, подався до хати. Мені в подив – цигана в корчмі не було. Пройшов туди, заглянув сюди – немає. Вийшов надвір, погукав – тихо. Десь оддалік тупотіли копита. Вони й розбудили в мені тривогу, кинувся до хлівця, пірнув у темряву, наставивши поперед себе обидві руки, і вперся ними в кінське черево. А далі намацав попону. Хух, коник на місці. Відв’язав повід, потягнув за собою. Він ішов неохоче, ледве витягнув його в двір. Уже геть стемніло, шпак виспівував на в’язові за синицю, се такий зух, що втне за будь-якого птаха. Навіть у пітьмі я побачив, а може, скорше зрозумів, що це не той кінь, якого мені показував циган, ще раз помацав руками й намацав під попоною гостру, неначе ніж, хребтину. А далі моя рука заграла по ребрах, по вгнутих клубах. Ще подумав, що, може, помилився, кинувся в хлів, в один бік, у другий… і повалив лісяну стіну. Тоді я зрозумів усе: задня стінка хлівця була тільки прихилена. Я аж заскрипів зубами… А по хвилі розсміявся не веселим, а все ж рятівним сміхом. Чортів циган! Бісів циган, сучий син! Отако одурив, та ще кого, мене! Білокобилку, січового характерника, бувальця, який сам кому хоч натре в ніс перцю, кого хочеш обведе довкруг пальця, пожне там, де не сіяв. А він же, клятий циган, сказав: дурень гадає, а розумний робить. Се він мене мав за дурня. Мене! А що ж, таки правда: на дурнях світ стоїть. Отож, робити нічого, після програного бою кулаками не махають. Піду я та довечеряю, такого «громака», либонь, не вкраде ніхто.

Довечерював уже в присмуті.

…Гаразд роздивився на коня вранці. Це було коняче диво, потвора, котра мала більшу схожість з псом, аніж з конем. Величезна, наче коробка, голова з велетенськими вухами, які обвисали в обидва боки, гостра, неначе стулена з двох шалівок, хребтина, збитий лівий клуб, криві, з порозбиваними копитами ноги… А ще ж мала та тварина норов… Розтулити їй рота й вправити в нього вудила не було ніякого способу, одягнути гнуздечку також, кінь тримав голову високо-високо (якщо ж ішов, то нюшив біля землі, неначе мисливський пес), путати не давався, йшов, коли хотілося йому, а коли не хотілося, зрушити його з місця не могла ніяка сила. Одначе на тому я також трохи знався. Але вже на перших кілометрах понабивав на сідниці вовчків, що їх ніколи не набивав і в дитинстві. Хоч і зробив собі з мішка сіделечко, натопкавши мішечка травою, підкладав його під себе. Боліли (не було стремен) ноги, мішечок часто зсовувався. А ще кінь виявився кувачем – у бігові діставав задніми копитами передні, виклацував, неначе на цимбалах.

І все-таки посувався я значно швидше, ніж раніше. Та виявилося, що з тим конем проклятий циган продав мені біду. Свого туговузда я напасав по пастівниках, вигінцях, при дорозі – трави йшли в ріст, молоді та рутв’янозелені, – напасений, коник тюпав і зовсім не кепсько, проте дрімав на ходу й дуже низько опускав голову, я боявся, щоб він її не загубив. Ну й вигляд мав я на своєму румакові! Під’їхав до ставу, подивився на власне відображення у воді і вхопився за живіт. Одна потвора верхи на другій.