Розділ «Погоня»

Дядьки жахаються, підливають зухові у збитій на потилицю шапці пива.

Стіни цієї корчми чули ще й не таке. Але вони, тисячу разів обхлюпані горілкою, вином та пивом, мовчали.

Я замовив тарані, хліба та кухоль пива – дешевшої вечері не буває на світі. Пиво було прокисле, зате коштувало дешево. Я подумав, що дешевий товар ніколи не слугує справі статкування, у нашому селі жив дідич, який мав дуже гарний сад, але ніколи не з’їв з того саду жодного хорошого яблука, хорошої груші та сливи, а тільки падалицю, червоточ, падалицю продавали й на базарі, з’їдали і спродували одну червоточ – падала інша, й так до останнього яблучка, й доводилося продавати за безцінь, а зняти яблука та груші цілі, налиті живим соком, шкодували.

Чимало людей живе отако, падалицею, жодного разу не скуштувавши свіжого плоду… свіжого слова, свіжої любові, запеклої ярості і злоби.

Чаділи в кутку люльками чумаки, брагарники грали в чуприндула, смикали один одного за засмальцьовані чуприни, силкувався заспівати на полиці, на куманцеві зелений півень і чи то давився димом, чи то оглух від гудіння голосів, навкіс від мене потягував з кухля пиво – ніякої страви біля нього не стояло – циган, десь моїх років, у червоній сорочці та синій жилетці, з коротенькою нагаєчкою за поясом, поглядав на мене, усміхався, неначе знайомому. Я усміхнувся до нього теж – усмішка нічого не коштує, а чоловікові, либонь, приємно.

– Не купив? – сьорбнув циган пива й підморгнув. – Купило притупило?

– Притупило, – погодився я, а сам подумав: звідки він знає? Мабуть, запримітив мене на ярмарку.

– Давай відгострю.

– Яким чином? – Либонь, циган жартував.

– А таким… Є в мене коник…

– Де?

– Тута. Не продав на ярмарку… Тягнувся, тягнувся й не витягнув, – засміявся циган. – Хочеш побачити коника?

– Та в мене грошей…

– Хочеш побачити?

Мабуть, правду кажуть – на дурнях світ стоїть. Їх більше.

Несподівана надія загорілася в моїх грудях. Циган був такий добрий, такий чепурний – підголений, умитий – зроду не бачив таких циган, що я повірив у фортуну.

– Ходімо, – підвівся циган, і я залишив на столі підвечірок та подався за ним. Уже посутеніло, сірі тіні від осокорів прослалися по подвір’ю, гемонськи пахли бузки, присипали цвітом останню недовіру. Циган шаснув у хлівець і вивів коника під попоною. Боже, що то був за коник!.. Тугий, як струна, щоправда, масті якоїсь невиразної, а може, то вечір перемішав усі фарби, неначе печений, копитця в бабках тонкі – такий може скакати хоч і цілий день. Циган хапав коника п’ятірнею за ніздрі, тріпав за гриву, гнув шию, задирав йому голову. Коник легенько відбрикувався, відступав, як те й роблять міцні, не норовисті коні.

– Правлю не дорого. Вісім талярів…

Я сапав, неначе після верстового пробігу. Справді, це неймовірно дешево, але й така ціна не по мені.

– Немає в мене стільки… Немає…