Розділ «Останній гетьман»

– Петро Великий наказав усім бороди зголити, німецькі штани носити… А тепер носять французькі. Гаразд, то все пусте. Їжте балик, надзвичайно смачний, запорожці прислали. У них все доладне.

– Хіба що балик, – микульнув очима Теплов. – Ніякої користі з них. Одна обуза.

– Не було б цієї обузи, не було б і нас. Були б під турками.

– Ну, то колись… А тепер он – є лінія, є російські війська на границі, запорожців не треба.

Кирило усміхнувся в думці.

– Так що ж їх, у Дніпрі втопити?

– Зачєм. Обернуть у крестьян, у крепостних.

– У нас і селяни не всі кріпаки.

– Це неправильно. Має бути як у Великоросії. Тільки трохи гірше. Одно насєлєніє. Один кнут на всіх. Тільки для малоросів трохи більший, привчити їх до порядку.

– Мені здається, імператриця так не думає.

– То братєц ваш вбив їй такі думки в голову.

– Імператриця любить малоросійський народ. Вона повернула чимало наших законів. І далі дбає…

– Це я знаю. Вона б згодна й монархічне правління… надати Малоросії, спадкове гетьманство. Це для вас шанс. Подавайте клопотання.

Кирило насторожився. Щось тут було негаразд. Отже, Теплов знає про наміри старшини. І під’юджує. Це неспроста.

– Вам би це підказати їй.

– Моя справа – сторона, – посміхнувся лисячою посмішкою. – Я тут ні до чого, – витер серветкою масні губи. Пив пиво великими ковтками, й борлак з рудуватою щетиною підскакував, як горобець у чужому просі.

А все ж спробував посіяти сумніви в Кирилові.

– Тільки як житиме самостійна Малоросія?

– А так, як інші. Як Польща, як Пруссія, як Австрія. У нас є вихід до моря, трохи натиснемо й проженемо з Криму татар. І все у нас є. Земля в нас багата.

– Це, мабуть, правда. «Багата і обільна», але порядку… – процитував літопис.