Розділ «Облога ночі Роман»

Розкажи про це родичам, ваш

Василь Власов».

Курибіда вище підняв записку – «Василь Власов…», Власов, Власов… В пам'яті зринули й замерехтіли імена. Власов. З гармонією? Нарешті він пригадав веселого шахтаря з Платонівки. До кого ж він звертається з цією запискою? Він поклав наверх другу.

«30/IV 1919 року.

Заарештований і ув'язнений 17 квітня – обвинувачуюсь у більшовизмі, ведеться слідство, а 26 об'явили, що віддають до військово-польового суду. 28 визвали на суд, який вирік мені смертну кару через розстріл. А тому прощавайте, нічого вже не треба, все скінчено: і письмо, і життя. Одне тільки заспокоює – умираю за світле соціалістичне майбутнє.

Василь Власов»

Внизу була ще дописка:

«Передай батькам і жінці, нехай простять мені, що спричинив їм нещастя.

Василь»

На звороті одної записки було ще якесь слово, можливо, прізвище саме цієї людини, що її спина, зігнута в дугу, випиналася з чорної ями, але на землю спускалися сутінки й прочитати цього слова він уже не міг.

Під небом України

На землю спав тихий вечір. Від свіжої роси знялася легка пара й огорнула село рожевим туманом. Запахло бузком і м'ятою, зацвірчали цвіркуни, закумкали на всі лади жаби в ставку, десь на луках задерчав деркач, а в левадах прокинулись солов'ї, і від їхнього співу задзвеніло, загриміло повітря. В садках під кабицями блимали вогники, на яких докипала вечеря, а діти вже сиділи на ряденцях біля хат з ложками в руках. На вулиці дівочий голос завів пісню про місяць ясний, і він, мов на заклинання, виплив над зеленими шатрами садків.

Гордій Байда зітхнув так важко, що можна було подумати, що він стогне уві сні, але Байда не спав. Лежав на возі з широко розкритими очима й дивився в синє небо, по якому плив повний місяць. Запав він йому в душу сьогодні. А може, це пісня навернула його думки до Харити. Колись і вона так співала. Стоїть біля перелазу, така полохлива й сором'язлива. «Любить, не любить, любить, не любить», – і скубе білу ромашку. «Любить!» – гукав він їй з-за плечей. І хто його розбере, чи соловей тьохкає, чи серце. Чи ж бачить вона зараз цей місяць? Стоїть він над усією Донеччиною, люди милуються ним, потім спокійно підуть спати. На серці поволі накипає злість. Загін знову мусить вирушати на цілу ніч, щоб замести сліди. Йому пощастило нарешті відірватись від ворога, але ж загін опинився біля самого фронту. Якщо знову вислідять – попаде в лещата, з яких уже тяжко буде виприснути.

Вчора послав Микиту безногого зв'язатись з червоними, але ж чи повірять Микиті? Удвох з Гнатом Убогим склали листа до командира, а як його величати, й не знали. Микита мусив був уже повернутись, але його і досі не було. Могло статись, що потрапив до рук білої контррозвідки, тоді треба якнайскоріше вирушати. Невеселі його думки порушив гомін. У двір в'їхав верхи Василь Моренко.

– Де Байда? – запитав вартового.

– Спить. А що тобі?

– Треба розбудити. Такі, брат, справи, що, мабуть, отут нам жаба й цицьки дасть.

– Ти з розвідки?

– Ледь коня не загнав.

Його кінь дійсно важко поводив боками, і їдкий дух поту забивав усі інші пахощі.