Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

– Свята правда й вічний Божий закон. Понад нього немає нічого.

Знову стояли один насупроти одного – грізний, скажений цар і спокійний, нескорений гетьман. Цар репався від непогамованого гніву. Либонь, Полуботок був першою людиною, яку не міг зломити. І десь у глибині його пранцюватого, гнилого єства спалахували іскри подиву та пошани, але вони не могли розгорітися в світлий вогонь. Цар шкодував, що немає в нього під рукою жодного такого підпомічника, шкодував, що Полуботок не з ним: і ярився гнівом. Він вже знав, що живого Полуботка на волю не випустить, бо той не скориться і невідомо, які сили може зібрати собі в поміч.

Вдень Петро чинив вивід українським старшинам, ходив дивитися, як конають на палях його підпомічні слуги, а увечері виточував з велетенської кістки лампаду, аби повісити її перед іконою Христа. Дивовижна несув'язь цього світу – найбільші грішники найдужче намагаються догодити Богові. З тими своїми нещирими дарами мають прийти й на Страшний суд.

Допікав Полуботку та іншим старшинам президент Таємної канцелярії дріб'язковий, уїдливий, нишковий генерал Ушаков, з обличчям вузьким і довгим, схожим иа лисяче. Вважав себе великим вивідником, звивав хитромудрі петлі, розставляв сильця, намагався загнати в них Полуботка й принести цареві в зубах здобич. Заходив то з того, то з іншого боку, випитуючи, в якому часі до арешту була написана чорнова промеморія, що її гетьман відіслав на Україну, та хто її писав. Те йому було потрібно, аби потягнути з бідолахи жили, добитися обмови всіх, кого хотіли обмовити. Полуботок відповідав, що промеморію писано з його слів, а хто саме писав, не пам'ятає, а коли б і пам'ятав, однаково не сказав би.

Ушаков свистів крізь дірявий передній зуб свої запитання, й здавалося, що він сичить.

…В ті страшні дні Полуботок довідався, що у Якова народився син, перший його онук (до цього все були дівчатка), й усміхався просвітлено, а Ушаков думав, що гетьман сміється з нього, і аж корчився зі злоби.

Уже протягли від України в холодну далечінь іржаві струни журавлі, одквітували сади, пташки вивели пташенята, а Розискна колегія все ще вела слідство. Проривалися з-за стін Петропавловської фортеці якісь чутки, і знову западала глуха німотність, здавалося, все там мертве, вже й немає нікого та нічого й тільки червоно-білий прапор тріпотить на шпилі, та кожної чверть години куранти вигравали чужоземного канта. Мені день починався з того, що я виходив на подвір'я й дивився на той шпиль і слухав тоненьке, немов комарине, дзижчання, вигравання курантів. Як я ненавидів той прапор і ті куранти!

А дні повзли, волохаті й одноманітні, як гусінь у запущеному саду. Людська душа звикає до всього, либонь, і в моїй душі все поросло мохом та глухою кропивою. Навіть злість, розпач, який охоплював мене напочатку, поріс тим зелом. Бо що я міг вдіяти, чим допомогти в'язням? Молитвою? Але я… не вірив навіть у молитву. Куди вона поділася, куди витекла з мене гаряча, сповнена віри, надії! Бог є любов! Либонь, він ставав ненавистю. До ворогів моїх, до цього, такого розпланованого, такого чистого міста, в якому царським указом заборонялося, аби на вулицях «ніякого скаредства та мертвечини не валялося». Ті вулиці були рівні й чисті, й обіч них зеленіли квітники та садочки, я підмітав їх разом з полоненими шведами й садив молоді деревця, доглядав за ними, заробляючи на життя. Кілька разів наймав човника та, вдаючи з себе рибалку, пропливав біля заклятого острова, один раз навіть пристав до берега, але від стіни в мій бік побігло двоє солдатів з рушницями, і я відплив на бистрінь. Я пережив у Пітері дві повіні й молив Бога, аби він змив водою в море це прокляте місто. Одна повінь, вже восени, була особливо великою. Люди почали тривожитись ще звечора, коли вода на мірних стовпах сягнула небезпечної білої риски. Всю ніч ревів вітер, бушувала буря, а на ранок канали здулися, й вода пішла на вулиці. Я бачив, як впав у нашому дворі паркан, як ошаліло мчали вулицею коні, як якийсь чоловік по коліна в воді підвів під вікно будинку, що навпроти нашої корчми, коня, і як з вікна з криком вихопилася жінка, впала коневі на спину, й чоловік повів коня уподовж вулиці. А в нас у корчмі вода залила підвали, а далі здулася, тріснула підперта нею знизу підлога, й половий, молодий хлопець Архип, посковзнувся і впав у залитий водою погріб, й ми наледве витягли його. Трохи далі за нами жив якийсь значний пан, там увесь час стояла паровиця коней, запряжених у ридван, а коли вода сягнула коням до животів, ридван від'їхав, натомість пригнали великого човна. Той пан чомусь не хотів лишати домівку й сидів там, аж поки вода не почала спадати. Й по вулицях, по каналах, по Неві пливло безліч усілякого колоддя, деревин, плах із розвалених водою хат, і ми виловлювали все те й складали в себе на подвір'ї. Так що, хоч господар і потерпів від повені – залляло підвали та зірвало підлогу, але надолужив на дармовому паливі.

Я дивувався, як можуть жити в цьому місті люди: в постійному страхові повеней, кари за содіяні гріхи, в голоді та холоді. Але вони мусили жити, бо жили їхні пани, а панам наказав триматися цього місця цар. Може, царі на те й послані Богом, аби випробовувати нас? Царі не бачать людських сліз і живуть за зовсім іншими законами, ніж прості смертні, хоч самі теж смертні й помирають так само в муках. Сливе, вони не хочуть розуміти, що смертні? Не знав того й Петро, і лютував, і розважався нечестиво за кілька місяців до власної смерті.

Найдужче мені запам'яталися блазнівські похорони карлика. Спочатку на вулиці появилося тридцятеро крихітних хлопчиків – півчих, за ними піп-карлик в церковнім уборі, за попом – маленькі сани з труною, в які запряжено шестеро крихітних коней у чорних попонах. За саньми – карло, царський фаворит з маршальським жезлом, за ним – попарно кільканадцять карликів, і ще один карло з жезлом, за яким, також попарно, карлиці. З боків марширували солдати з смолоскипами велетні-гвардійці, а також чорні велети-гайдуки. Замикали шестя імператор з Меншиковим, одягнені в звичайне, не жалобне убрання, про щось перемовлялися, цар посміхався, Меншиков реготівся. Либонь, сміялися вони з власної вигадки, з оцих похорон. Так і йшли від імператорського дому до прошпекту, а там на карликів уже чекали велетенські сани. Гвардійці хапали карликів і з реготом кидали в них.

Надвечір цар давав жалібний обід, на який з усього міста сходилися маленькі, не вище двох аршин, люди. Обід був багатий, довкола саду, в якому відбувалася жалібна учта, товпився голодний люд всілякого зросту, вдихав запахи страв. Цар банкетував з карликами.

У кінці червня відзначали «прославлену вікторію». Біля Троїцької церкви поставили намет величезний з олтарем, Петро приходив у тому одязі, в якому був під час бою – зеленому каптані з червоними відворотами, зелених панчохах, старому капелюсі, з списом у руці. І банкетували в Літньому саду, і феєрверки пускали, до них цар мав особливу пристрасть.

З не меншою пишністю перевозили з Володимирського монастиря до Олександрівського мощі святого Олександра Невського. Від гирла ріки Іжори до Пітера труну везли на яхті, і цар сам кермував, й грали військові музики, стріляли гармати, йшли строєм солдати, юрби народу стояли на набережній і дивилися на водяний парад. Я також стояв у товпі й думав про виверти долі: цей самий святий Олександр Невський не вибував з ханського намету, лизав ханські шкіряні личаки, зводив наклепи на інших князів, своїх сусідів, і з ханськими військами побивав їх; скільки він побив, понищив естів, литовців, тверців, рязанців і новгородців – не злічити. Ще й помер у ханському наметі, обіжравшись браги. Отакий святий! Увесь слов'янський світ гинув від татар: впали Київ, Галич, Чернігів, Любеч, і вивищилася на татарах Москва. Спритні московські князі отримували від ханів ярлики на володіння слов'янським світом і отримували в підмогу татарські ножі та стріли. Татарське загарбництво ввійшло в їхню кров, вона шугала по жилах і гнала їх на завоювання сибірських народів. На силі, на ненависті замішаний підмурівок цієї держави, на них і тримається. Тут ніколи нічого не було з любові. Ані дрібки любові! Тільки ненависть. Тут батько вмертвляє сина, жона мужа. Ще й похваляється цим на весь світ. Як вони всі ненавидять один одного! І яку велику, чорну силу таїть ненависть. Чи держава й мусить триматися на тому? Влада – це страх. Ненависть, наказ, смерть – і потім осанна. Тому, хто наказав убивати. Тому, хто вбив, найбільше пустив у світ сиріт і вдів. Пам'ятайте про нього! Дивіться, ось його гріб, оббитий золотом та сріблом. Ось церква на його честь… На честь Олександра Невського! Невже Бог справді впустив його в сади свої? Ні. Валасається в пеклі, а оці ось люди творять з нього святого й віддають почесті, неначе святому. Ще, може, й ката Петра возведуть у святі! Не може такого бути! Він зробив немало для Московії, але й понищив московитів без ліку. Він лютий і скажений, недобрий та пихатий, хоч уміє вдавати з себе простого та зичливого чоловіка. Вчинить маленьке благо, і його лакизи кричать на весь світ, славлять «доброчинності» свого пана. Найпаче Прокопович, лакиза понад лакиз, вітійствує на площах і в церквах, і немає тих медоточивих слів, якими б не помастив Ірода-царя.

Кілька днів тому, прошкуючи по вулиці, наштовхнувся цар на матроса, у хаті якого вчинилася радість – народився довгожданий син, і цар зайшов до хати, і подарував породіллі карбованця, й випив коряк браги, одначе примусивши спершу випити матроса та породіллю, аби упевнитися – в бразі немає отрути. Й скільки було вточено словесної браги царськими підбрехачами! До яких тільки найславетніших діянь прирівнювали вчинок царя! І знову чи не найдужче вітійствував наш земляк Феофан!

Цар банкетував, веселився, а в темних, похмурих підземеллях конали безневинні люди, і їхні стогони не сягали його вух. Не сягали навіть тоді, коли він сам спускався в підземелля. Ні, не мучило його сумління, не збирався шукати правди – не міг примиритися з тим, що живе на світі муж, який не зігнувся, не впав навколішки, не вимолює собі того, що дано Богом усім – життя.

…Скатований гетьман лежав на вологих дошках похмурого підземелля. Догоряв останній великий світильник української свободи. Про що думав гетьман у ті хвилини? Се відомо тільки Господу, а більше нікому. Можемо лишень сказати напевно одне – про Україну.

Спершу цар послав до льоху лікаря – щоби скаламутив душу гетьманові, поманив примарою життя. А далі він сам і візьме ту душу в свої жмені. Він умів те робити. Немало людей обманув обіцянками.

…Зайшов з ліхтарем солдат з сторожі, за ним – лікар з скринькою-готувальнею. Аби справити враження, дістав з скриньки німецьке причандалля: шніпер, ножиці, катедр, поставив у рядок кілька пляшечок з ліками. Полуботок повів очима, але не ворухнувся, навіть кайдани не брязнули.

– Ось… Поставимо тебе на ноги… Їхня величність повелів… Милості його незмірні… Каже: верни до життя чернігівського полковника… Він нам потрібний…

– Кому? – враз пролунав тихий голос. – Даремно клопочешся, лікарю. Нащо мені життя, якщо не можу бути корисним вітчизні! Нехай він спершу поверне її… Але він не поверне. – Й замовк. Байдуже відвернувся до стіни. Ані іскри зацікавленості у вченому ескулапі.