Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

Наступного дня біля церкви з'юрмився увесь носачівський люд, стояли приборні, при зброї, козаки, прийшли їхні підсусідки і всі посполиті. Мари вкриті дорогим килимом, й дожидався, щоб провести господаря в останню путь, вороний кінь під шовковою попоною. Мене ці похорони не вельми засмутили й не дивували – набачився в Чернігові та Києві пишніших.

Одспівували покійника в старій, похмурій, критій тесом церкві, яка стояла посеред містечка, довкола церкви ріс старий сад, а також дуби та берести, й стояла комора на три половини – для вуликів і речей. За церковною огорожею стояла низенька паламарева хата з порослою зеленим мохом покрівлею, паламар забрав мене до себе й того ж дня поставив до роботи: копати в кінці городу цілину, луговину – доточити її до городу. Людині завжди чогось не вистачає: землі, багатства, шани, влади, її змагає нездоланне прагнення – доточити до того, що має, ще більше, як оце паламаря – подовжити город на кілька сажнів. Він просто жити не міг – обоє сусідів, праворуч і ліворуч, вже випередили його, ввігнались своїми городчиками майже в лози. Копацька робота важка. За годину я вже не міг розігнути попереку. Город спадав до річечки, там зеленіли густі лози, з тих лоз мене несподівано було покликано. На галявинці стояв Миля. Він повів мене понад річкою, завів у гущавину й показав відро, майже повне меду, дав лусту хліба й сказав: «їж». Я їв, поки солодка млость не підступила під груди.

– От бачиш, – сказав Миля, чомусь озираючись на всі боки, – казав же – ріки медовії. Кидай ту катову роботу та ходімо зі мною.

– Куди? – запитав я.

– Не закудикуй, там довідаєшся. – Й дістав з куща вузлуватого мотузка. Хоч який недосвідчений я був, а здогадався, що то лазиво. Страх гарячою змійкою поповз мені по животі.

– Гріх великий… непрощенний, – зашварготів я.

– Гріх у міх… Дурний ти, Мартине, як паламарева коза. Всі ходять у гріхах, як свиня в реп'яхах.

– Не можу я, просто не зможу… Совісно…

– А мед мій їв! – раптом вирячив великі, з білками, як куряче яйце, очі Миля.

Я аж не впізнав його, злякався й подумав, що Милі нічого не варто ввігнати мене своїм кулацюгою в болотяну твань по саму маківку голови. І десь майнуло: як то погано заборгову-вати будь-кому на цьому світі, ще добре, коли борг відмагають роботизною, а не занапащенням душі. В цю мить у моїй голові проклюнулася рятівна думка, і я виповів її Милі:

– Ти взяв гроші за читання над покійником, ми квити.

Миля здивовано знизав плечима, мій довід на нього подіяв.

– Грець з тобою… Та й правда, який з тебе помічник, гепнеш з дерева… А щодо совісті… Її обманюють всі. Водять її, водять, як корову по ярмарку, й заведуть кудись і продадуть. По совісті гарно жити тим, у кого капшук золотом набитий. Але й ті… Вони її обманюють найчастіше. Що більший капшук, то більший обман. Я за свій вік надивився. По всьому світу так. І в жерло гарматне її забивають, і на списа настромлюють, ще й виставляють на глум. Чужу совість. А свою в пуховиках ховають. Отако. – Він аж утомився від довгої мови. Взяв відро, лазиво, подивився на мене, вже не вирячуючи очей, а з прижмуром, пильно:

– Якщо хоч одне слово спурхне з твого язика…

Я опустив очі.

Миля пішов похитуючись. А я стояв, і щось маліло в мені. Я справді був малий-малий, порошинка у велетенському світі, яка завіється кудись, ніхто й не помітить. А світ великий, хижий, скрізь у ньому загрози. Спробуй проживи в злагоді з совістю! Ось і зараз… Я мав би сказати в селі, застерегти господарів… І тоді кара впаде на Милю. А він і так скривджений світом… Ще й мовби трохи товариш мені… Ні, не казатиму нічого, бо й не знаю нічого.

Я копав луговину до вечора й заснув у паламаревім хліві на сіні.

Вранці по селу пішов гомін: в Носачівці об'явився бортний злодій, в лісі обібрано борті двох господарів. Проїжджі чумаки сказали, що купили вночі відро меду, але який з себе той чоловік, що продав їм мед, не розгляділи, було темно, та й не доглядались. Статечні господарі сходилися біля млина над річкою Носачівочкою – обговорювали подію. В основному це були козаки, а також підсусідки – село козаче, з виборним отаманом, куренями та курінними отаманами, осавулом, хорунжим, сині та зелені жупани перемішалися з бугасовими свитами, біля млина стояв гомін. Село багате: чотири водяні млини, п'ять вітряків, олійниця дубом, – є що молоти й давити, – отож, і борті багаті. Я стояв, обіпершись на тин, біля почепленої на кілок кобилячої голови (щоб усе родило в достатку) й слухав розмови. Мабуть, моя хирлява постать біля кобилячої голови викликала подив – козаки, які проходили повз мене, оглядалися. Я з тривогою вдивлявся в похмурі обличчя, адже був крихітку причетний до того, що сталося, принаймні втаємничений.

Найкраще було б піти до козаків та розповісти все про Милю, про відро з медом, яке він мені показував. Одначе це вже був би донос на свого товариша. А може, й не він цієї ночі вкрав мед?… Я не знав, що робити, й лишив усе на волю Божу.

Паламар побачив, що до городньої роботи я сьогодні не годен – на долонях понабігали водянки, а сам я аж хитався, – загадав перебирати в коморі начиння. Я перебирав до вечора й перебирав у голові думки, такі ж убогі й нікчемні, як те лахміття. Мав би молитися за те, щоб Пилипа спіймали, а молився за те, щоб він утік, щез звідси назавжди.