Розділ «Післямова»

– Одна з минулих або нинішня?

Здавалося, настільки просте запитання спантеличило парубка. Нарешті після деяких роздумів він відповів обережно:

– По-моєму, нинішня. І по-моєму, одна-єдина. Хоча, ваша світлосте, я в цій далекій Росії ніколи не бував… та й не збираюся, якщо чесно… Однак хіба там бували ще й інші імператриці, окрім цієї?

Кирило Григорович посміхнувся вже відверто (оскільки стояв спиною до господаря закладу, і той нічого не міг побачити, навіть якби захотів) і запитав далі:

– То де ж росла ця ваша яблунька? Чи можете показати?

– Чому росла? Кажу ж, бабуся-яблунька й зараз росте, по цю пору плодоносить, з її врожаю ми й робимо пироги…

– Ах так, так, справді…

– Зараз саме пора цвітіння, і стара яблуня знов прикрасилася не гірше нареченої!

– То чи не проводиш мене до вашої годувальниці?

– Із превеликим задоволенням, ваша світлосте! – розплився в посмішці молодий господар. – Будь ласка, йдіть за мною.

Безумовно, то була вона! Та сама яблунька, що свого часу болісно нагадала колишньому пастушкові про далеку батьківщину. Розкидисте дерево буяло розкішним цвітом, наповнюючи довкілля незабутнім фруктовим ароматом.

– Вітаю тебе, красуню… – тихо прошепотів граф, наблизився до яблуні, обхопив стовбур руками, міцно замружився і жадібно вдихнув чарівний аромат.

– Покійний батько розповідав, що так само й той російський граф робив, – донісся з-за спини голос господаря. Кирило Григорович ледь утримався, щоб не пробурчати роздратовано: «Знаю, знаю, йолопе!» – але вчасно стримався. Нова думка займала його. Точніше, не думка, а якесь дивне відчуття…

Слово честі, щось не так було з цією старою яблунею! Над деревом не дзижчали бджоли – але ж стояла погожа травнева днина!.. Як же так?!

І раптом Кирило Григорович чітко зрозумів: не була стара розкішна яблуня годувальницею, а від початку росла пустоцвітом! Гарним, розкішним – але пустоцвітом… Рік у рік дерево цвіло, відцвітало й чекало майбутньої весни, щоб знов розквітнути, перецвісти й знов… і знов… і знов!..

Чи не та сама химерність долі відзначила і його, Кирила Григоровича Розумовського?! Скільки було надій, скільки дивовижних планів народилося під цією самою яблунькою! І що?! Тепер він навіть не знає, вертатися звідси в Батурин чи ні, чи облаштовувати знов і знов місто, що вже ніколи, ні за яких умов не стане столицею Гетьманщини?..

У тім лише різниця між старим графом і цим деревом, що ніякої майбутньої весни людина вже навіть не чекає!

Яблуні пощастило більше: вона і досі сподівається розквітнути справжніми квітами, зав'язати плоди. Вірить, що колись-то її старі гілки пригнуться до землі під вагою наливних яблучок…

Та за них обох працюють інші – от у чім подібність!

Спритні царедворці облаштовують замість Кирила Григоровича його колишню батьківщину, встановлюють там свої – імперські порядки…