Розділ «Частина 2. Агент»

Полтава надто пізно зрозумів, що насправді відбувається.

Бо правиця його супутниці, пірнувши в надра ридикюля, виринула звідти з невеличким пласким блискучим браунінгом.

3

— Тихо, — наказала Фаїна, тепер повернувши собі ту, знайому й звичну вже Полтаві, справжню подобу.

Старший Натансон завмер біля прилавка. Молодший дивився на зброю в жіночій руці, мов на якесь небачене раніше диво. Здається, Іцик ще не зовсім зрозумів, що саме починається тут і тепер. Може, він вирішив: це такий несмішний жарт, зараз усе скінчиться, і навіть якщо пальчик натисне на спуск, із дула замість свинцю вилетить букет квітів, — так роблять циркові клоуни.

— Ви… — ювелір кахикнув, обіперся на прилавок рукою. — Ви обережно… Він може стрельнути.

— Так. Приємно мати справу з розумними людьми. Чого став! — Вигук стосувався Полтави, котрий, так само як господарі крамниці, завмер на місці. — Тримай іншого! Забув?

Револьвер сам, здається, нагадав про себе — Андрій враз відчув важкість у кишені пальта, хоча дотепер справді забув про його існування.

— Не гуляй!

Полтава слухняно витягнув зброю, при цьому все одно не розуміючи до кінця, для чого він це робить. Дуло стрибнуло в руці, правиця стисла руків’я міцніше.

— Молодець, — сухо й різко мовила Фаїна, після чого переключила всю свою увагу на переляканих ювелірів. — Значить, так. Часу у нас не так багато. Зараз Іцик доведе нам усім, який він слухняний син свого тата. Повторіть своє прохання, пане Натансон. Ви батько. Він повинен вас слухати.

— Не треба, — одними губами вимовив ювелір, зовсім забувши зараз про своє вміння говорити пишно. — Не треба так.

— Як не треба? — Полтава побачив, як сіпнулися вгору брови Фаїни. — Нічого поганого з вами не станеться. Ваш син просто принесе те, що ви хотіли б запропонувати справжнім поціновувачам, котрі мають смак. Не думаю, що ви захочете втратити марку свого торгового дому, тому несіть справді вартісні речі.

— Не треба, — голос ювеліра здригнувся. — Ви пускаєте нас по миру. Що ми такого зробили… Не може так бути, аби ви прийшли сюди просто так. Я не вірю в такі збіги. Ви помилилися. Це не ми, — він судомно ковтнув. — Знаєте що? Візьміть гроші. Асигнації. У мене в касі є готівка, вона є в сейфі. Це ж надійніше, послухайте мене… Слухайте, я пропоную вам вигідне діло… Не треба думати, де збути всі цяцьки, Боже мій, ви ж не сороки, аби так хапати все блискуче…

— Тихо, — повторила наказ Фаїна, дивлячись ювеліру просто в очі.

Тим часом молодший Натансон поворухнувся — просто втомився клякнути в одній позі. Полтавою керував інстинкт озброєної людини: дуло його револьвера гойднулося в бік Іцика, той не стримав зойку, наступної миті ноги підкосилися, він упав на коліна, простягнув перед собою руки.

— Не вбивайте! У мене буде дитина, я нещодавно одружився! Я покажу вам… Покажу… Ательє Рубінштейна, весільне фото… Чудове весільне фото, ви побачите…

— Фото хай лишається, — жорстко перервала Фаїна. — А потім, коли ми підемо, запитаєш у свого батька. І він розкаже, чому ми прийшли саме до вас і саме сьогодні. Ви забули, пане Натансон, як одного разу до вас уже приходили? Тільки з миром, просили грошей на діло революції, зовсім невелику суму, пожертву. Вона не була б марною, пане Натансон. Але що ви тоді сказали, пам’ятаєте? Чому ви відмовили нашим товаришам?

Ювелір тихенько застогнав, примружив очі, міцніше обіперся об прилавок.

— Ви повернулися… Я не міг у це повірити… Ми ж тоді спокійно про все домовилися…