Розділ «Частина 2. Агент»

Внутрішні відчуття сьогодні Полтаву не підводили. Він не хотів бути з нею далі. Подумки вже кілька разів розвертався та, не прощаючись навіть для годиться, йшов, куди бачили очі й вели ноги. Андрій напевне знав: їм не по дорозі. Вони по­знайомилися випадково, розійтися повинні в різні боки. Проте немов примерз до тротуарної бруківки.

Емоції вимагали триматися від Фаїни, а разом із нею — від будь-яких чужих революцій подалі.

Глузд підказував: вона говорить правду. Чисту правду. Їм обом нема куди йти. Отже, їм поки що по дорозі.

— Куди їдемо?

— Отже — «ми». Усе ж таки «ми».

Фаїну теж не підводили відчуття. Щоправда, зовсім інші, ніж Полтаву. Забуті та пригнічені давно, навіть дуже давно. Тепер вони нагадали про себе разом, несподівано, тут же підказуючи молодій жінці: щойно вона здобула невеличку перемогу.

— То куди ж?

— Не дуже далеко. Відносно недалеко. Житомир.

— Чому Житомир?

— Там є хороші знайомі, — ледь не сказала — по лінії Сичевського, та вчасно стрималася. — Просто надійні люди. На перший час дах над головою буде. Потім я запропоную інший план.

— Якщо в мене не буде кращого.

— Так. Якщо в мого мужчини не виникне ліпшої ідеї.

Полтава промовчав.

Дійсно, якщо нема куди йти, чому б справді не вирушити до Житомира.

Адже він ніколи там не був.

Раптом звідти почнеться щось нове в його житті…

Київ, 2013 рік

серпень–жовтень