Розділ «Частина 2. Агент»

— Куди, чорт тебе забирай!

— Чортів тут не згадуй, Фаню. А йдемо… Тут недалеко. Потерпіть трошки.

Полтава відчув усередині крижаний холод.

Починається.

Дуже спокійно сьогодні все йшло. Аж надто спокійно й тихо.

Що саме починається — не знав. Навіть припустити боявся.

Але Штерн звелів іти разом усім, хто поручився за хлопця і кого він вважав своїм залізним, непохитним, незламним алібі.

І всі вони взяли із собою зброю. Навіть Фаїна перевірила, чи є кулі в усіх гніздах барабана її револьвера.

3

Довкола були темрява й сосновий ліс.

Гостро пахло вологою глицею.

Усі п’ятеро вийшли з будинку, рухаючись один за одним. Попереду крокував Штерн, далі — Левін. Між ним та Вольфом опинився Полтава, і всякий раз, коли той заходився хрипким кашлем, хлопець здригався, втягуючи голову в плечі, так, ніби чув за собою постріли. Останньою йшла Фаїна, по брови закутавшись у щільну сіру хустку, яку сама назвала бабською. Трималися неширокої протоптаної стежки, котра вела повз дачні будинки до самого кінця селища й впевнено завертала до сосняку.

Щойно опинилися між деревами, Полтаву охопило непереборне й відчайдушне бажання дати драла. Він не знав, куди й для чого веде всю цю компанію Штерн. Та відчував: нічний похід так чи інакше пов’язаний з ним самим. Його життю, як і кілька днів тому, знову невідворотно загрожують. Хай там як, але Штерн пропадав десь цілий день. Напевне в нього є зв’язки та контакти, про існування яких не мають зеленого поняття ані члени його невеличкої бойової організації, ані в Київському охоронному відділенні. Зараз Штерн приніс якісь новини, котрі напевне когось не порадують. Чим далі вони заходили в сосни, тим ясніше Андрій розумів: найменше з усіх радіти доведеться йому.

У ліс серед темної ночі озброєні люди просто так не ходять.

Точніше — нікого просто так не водять.

А Полтаву міцно тримало відчуття: ведуть саме його.

Йшли недовго. Ніч випала хоч і по-осінньому прохолодною, але досить світлою. До того ж очі вже звикли до темряви, і коли Штерн нарешті наказав усім зупинитися, Полтава побачив: вони вийшли на невеличку лісову галявину. Верхівки сосон не закривали білого місячного сяйва. Вольф закашлявся. Левін витягнув цигарки, за мить спалахнув сірник.

— Ага, покури, — кинув Штерн.

— Ми вже прийшли, я так розумію? — поцікавився Вольф.

— Можна й так сказати. Але якщо тут не подобається — ходімо далі. Тільки, мені здається, годиться й тут.