Розділ «Частина 2. Агент»

— Бо йому не треба здавати всіх нас тут! Хіба не розумієш досі? На чужій території, в чужому місці легше уникнути підозр. Гадаю, він подбав про гарантії для себе, так, Левін? Чи не так?

— Разом із звинуваченнями надаються докази, — глухо мовив той. — Ти знаєш правила.

— Які правила? Кому я повинен доводити, що ти останнім часом став надто самостійним та примхливим? Усі бачили твої потуги завоювати авторитет! Перехрестися, Левін! Забув хіба — наша група тепер сама по собі! Нема партійних судів, нема загальних рішень! Мені не треба було далеко ходити, аби зібрати докази! Ще раз: сказати, до кого з дівок ти ходив напередодні харківського ексу? Привести її сюди, просто з борделю? Чи навіть краще — нам усім піти туди, допитати її? Ти ж лише відтягнеш усе! Тебе це не врятує від вироку, не розумієш хіба?

— Ти зводиш зі мною рахунки, — твердо сказав Левін. — Товариші, всі бачать: Штерн зводить зі мною рахунки! Ось усі його докази! Фаню! Вольфе! Це все, що він вам пред’являє, — свою ненависть до мене!

— Чому ж ти тоді у відповідь не скажеш товаришам: мов­ляв, не вірте Штерну, це він провокатор охранки?

Відповіддю було мовчання. Та Полтава вже зрозумів: жодна відповідь, жодна спроба щось пояснити не вбереже Левіна від вироку.

Згадав раптом себе. Розмову із Залізняком. Його звинувачення на свою адресу — теж у зраді, якщо розібратися. Міцно стиснув кулаки — надто близькими, знайомими й зовсім не бажаними виявилися спогади. Цілком перегукувалися з ви­значеннями, раніше почутими від ротмістра Підвисоцького.

Стій!

Нігті вп’ялися в долоні.

Штерн — медіум, не інакше. Не треба навіть подумки згадувати жандармського ротмістра.

— Без суду не можна, — стояла на своєму Фаїна, але її голос звучав не надто впевнено.

— Суд уже відбувся, не зрозуміла? А тобі, Вольфе, теж нічого не ясно?

— Я згоден, — викашляв той. — Обставини помінялися, товаришу Фаїно. Усе вірно. Я вважаю, Штерн нічого не порушив.

— Ну, а що скаже наш новий соратник? Товаришу Полтаво, це все — й для тебе показовий урок. То як? — поцікавився Штерн.

— Не знаю, — видушив із себе Андрій. — Правда, я нічого не знаю і не розумію. Людина серед вас нова. Ну… Якщо є докази…

— Є!

— Виходить… У такому разі… Все правильно… Так думаю…

— Двоє проти одного, Фаїно, — сказав Штерн. — Вольфе, дай револьвер.

— Свій?

— Твій. Давай.