Розділ «Частина 2. Агент»

Гірш дрімав. Вольф із Малютою в очікуванні, коли чайник закипить, сіли за стіл і витягнули карти. Покликали й Полтаву, але він умів хіба перекинутися в «дурня», та й то грав лише кілька разів, без особливого інтересу і не на гроші. Тут же карти напевне були чимось більшим, ніж просто гра від нудьги. Тож Полтава відмовився, Вольф відмахнувся, більше до хлопця нікому не було жодного діла. Правда, коли він, скривившись, запхав натерті ноги в остогидлі солдатські чоботи та зібрався вийти, Вольф запитав:

— Куди? — І це прозвучало не як звичайна цікавість.

— На двір вийду. До вітру. Можна?

— Давай. Пішли.

Знизавши плечима й зітхнувши, ніби треба робити якусь важку роботу, Вольф поклав колоду на стіл, хрипко прокашлявся, спитав Малюту:

— Може, ти?

Замість відповіді той поляскав себе по правій руці, знятій із саморобної перев’язі для гри в карти. Знову закашлявшись, Вольф підвівся, кивнув Полтаві на двері.

— Чого став? Ходи давай, — і, наштовхнувшись на незрозумілий погляд хлопця, тут же пояснив: — Тобі самому поки навіть туди не можна.

— Ясно. З тюрми в тюрму, — не стримався Полтава.

— Думай, що хочеш. Але поки буде так.

— Мені є куди діватися? Я хіба далеко звідси втечу? — Хлопець відчув, як, попри внутрішнє, глибинне розуміння Вольфової правоти, все одно починає заводитися.

— Такий порядок.

— Хто його завів, цей порядок?

— Авжеж не ти. Ходи, воруши копитами, якщо справді туди зібрався.

Зрозумівши марність та безглуздість будь-якої подальшої суперечки, Полтава демонстративно заклав руки за спину, як роблять арештанти під конвоєм, і пішов на вулицю.

Листя вже майже опало. Та у дворику росло кілька густих кущів, і Полтава, зробивши всі свої невідкладні справи, затримався біля одного. Вольф не квапив, стояв на порозі, дивився на хлопця з неприхованою цікавістю. Полтава рішуче, хоч і не без крихкого жалю, обчухрав кілька гілок, склавши з них невеличкий, не надто замашний, але все ж таки цілком придатний для задуманої справи віник. Нічого не пояснюючи, повернувся всередину, так само мовчки заходився мести підлогу, почавши найперше з кутка, де спав сам.

— Гей, ти! Не пили! — гримнув Малюта.

Полтава вперто вирішив не звертати на нього та інших уваги. Спробувавши краще перехопити свій саморобний віник, зробив необережний жест, і гілки розсипалися. Подумки по­славши все і всіх довкола подалі, до поганої мами, Полтава присів, почав збирати «віника» докупи.

— Бачили? — почув збоку голос Фаїни, повернувся: жінка стояла, обіпершись на одвірок. — Ніхто з вас до такого не додумався. Правильно, живете у свинарнику.

— Ти тут не живеш хіба? — вишкірився Вольф.