Розділ «Частина 2. Агент»

— О! — Ротмістр задоволено клацнув пальцями. — Зі мною на такі важливі, я сказав би — гуманістичні теми ви чомусь бесідувати відмовилися. Проте сестра ваша переконала мене до волосяного коріння у вашому природному гуманізмі. Бо саме тут були розходження із Сапігою, котрий ратував за збройну боротьбу, вимагав від усіх хапатися за сокири, вила, револьвери, що там ще… Жбурляти бомби наліво й направо, підривати основи суспільності не в переносному, а в прямому значенні цього слова. Невже ви, Полтаво, зараз заперечите просто так, аби мені на зло, що ідеї терору вам не близькі?

Ротмістр говорив правду — хлопцеві саме зараз гостро захотілося вчинити саме так.

— Ні. Я не підтримую терору. Спробував, побачив його на власні очі, — визнав Полтава вголос. — Тільки це зовсім не значить, що я готовий скласти руки, коли ваш режим…

— Стоп! — Ротмістр знову виставив руку перед собою. — Давайте забудемо про режим. До чого тут режим, до чого тут ненависна вам влада, коли через терор гинуть ні в чому не винні люди? На ваших очах бойовики Штерна розстріляли двох військових. Провина їхня, скажу вам відверто, лише в тому, що не дали агітаторам закликати всіх до збройних повстань. Хоча ви, певен, чудово знаєте, скільки звичайних, зовсім далеких від політики громадян загинуло під час вуличних боїв у Харкові, Одесі… Не кажучи вже про Москву з Петербургом та інші міста, вражені терористичною заразою. Гаразд, ви, освічений молодий чоловік, відносите себе до тієї частини суспільства, котре бажає змін. Можливо, навіть радикальних. Але в той самий час ви не ви­знаєте терор головним рушієм цих змін, хіба я не правий?

Полтава знову промовчав, ковтнувши тепер уже теплого, можна сказати навіть — майже зовсім холодного чаю. Витримав паузу й ротмістр, укотре перезирнувшись із Черновим. З підкресленою акуратністю поставивши порожню чашку на стіл, Полтава своєю чергою промовив:

— Знову зараз про Штерна згадали. Яке я маю до нього відношення?

— Загалом — жодного. Ми це перевірили. Хоча, зізнаюся, до останнього думали інакше, вірно, Іллічу?

— Ага, — обмежився Чернов короткою відповіддю.

— Проте є одна обставина, котра пов’язує вас з групою Штерна. Чи, скажемо точніше, може прив’язати до неї. Давайте повернемося трошки назад. — Підвисоцький зручніше вмостився на своєму м’якому кріслі. — Не так давно той, хто зараз відомий Охоронному відділенню під псевдонімом Штерн, а насправді він — Лазар Штурман, зі своєю групою був частиною великої бойової організації соціалістів-революціонерів. Віднедавна, за нашими даними, всі ці бойові загони діють на власний розсуд. Тобто не виконують накази політичного центру, а самі вирішують, коли й у кого, грубо кажучи, пожбурити наступну бомбу. Вивільняється руйнівна сила, котра не контролюється тепер практично ніким. Гадаю, у вас, Андрію, стане розуму не питати, звідки це відомо нам. Відділення працює, це все, що можу вам сказати. Та чого там, ви просто зараз мали змогу в цьому переконатися. Можу назвати з десяток терактів та, відповідно, більше десятка смертей, до яких особисто причетні Штерн та його бойовики. Віднині він вирішує все сам, одноосібно, й стає набагато небезпечнішим. Ви із цим згодні?

Усвідомивши раптом, що жандармський ротмістр правий, Полтава розгубився. Йому не хотілося погоджуватися з офіцером охранки.

— Ну, а якщо згоден?

— Без «ну», Волоху, — ротмістр ураз заговорив жорстко. — Не робіть мені послуг, будь ласка. Терор — не той метод, який ви приймаєте. Тероризм — це зло. Погоджуючись із цим, ви стаєте не на мій бік і тим більше — не на бік ненависного вам режиму. Ви просто вмикаєте звичайну логіку розумної, вірної гуманістичним ідеалам людини. Хіба ні?

Полтава обмежився кивком.

— Браво! — Підвисоцький знову поплескав у долоні, його підхопив із надр свого крісла Чернов. — Отже, допомігши нам вирахувати та зловити Штерна, припинивши заодно діяльність його бойової групи, ви жодним чином не стаєте слугою режиму. Ви рятуєте людей від смерті. А я можу вас запевнити: Штерн уже заочно виніс кілька смертних вироків. І незабаром у Києві знову почнуть рватися бомби на вулицях та в будинках. Ви особисто зацікавлені в цьому? Тим більше що Штерн, на відміну від вас чи навіть вашого Залізняка, ідеями як такими не живиться. Він просто одержимий бажанням сіяти страх та руйнувати все довкола. Таким чином, — тепер у голосі ротмістра зазвучали переможні нотки, — ми маємо справу не стільки з ідейним революціонером, скільки зі злом у його найчистішому вигляді. Бо ідейні партійці, повторюся, вирішили згорнути свою боротьбу. А дехто з них навіть хоче легалізації у вигляді політичних партій, котрі опонують владі. Нехай, нехай такі дискусії відбуваються цивілізовано, я не проти. І ви, я певен, не станете заперечувати. Ми ж не про них говоримо. Нас із вами більше хвилює Штерн, згодні?

Полтава закусив губу. Розуміючи, що ось вона — кульмінація, і тут уже не відмовчатися, ці двоє чекають від нього відповіді, обережно промовив:

— Я не знаю ніякого Штерна. І не можу бути вам корисним, коли йдеться про те, аби його спіймати.

— Зате ви допомогли втекти його людям, — сказав ротмістр. — Це через них, прикриваючи їх, загинув, причому — зовсім безглуздо, як на мене, ваш товариш Лук’ян Лисенко, він же — Вакула. Міг не втручатися. Та очевидці тієї бійні біля казарм сходяться в одному: першим на допомогу кинувся молодий студент, а вже потім — кульгавий чоловік у вишитій сорочці. Було?

Невільне нагадування про те, що Вакула загинув через нього, знову кинуло Полтаву в жар. Та він швидко опанував себе, стараючись не виказати свого стану.

— Нехай. Було.

— Тепер ви починаєте подобатися мені, Волоху. Не заперечуєте очевидного. Я не стану зараз розмотувати той дивний клубок, на кінці якого початок вашого дивного знайомства з Фаїною Кремянською…