Розділ «Частина 2. Агент»

Адже з появою ротмістра на його шляху все, абсолютно все склалося для Андрія Волоха в одну велику цілісну картину. З ним гралися від самого початку, особливо гарно зіграв свою роль тюремник-рятівник. І тепер Полтаву гостро мучило лише одне питання: чому так повелися саме з ним? Відповідь напевне чекала тут, у невеличкій кімнатці, обставленій зовсім без смаку, звичайними, як на нього, й не надто зручними меблями. Й те, що йому зараз повинні дати не просто відповідь, а й запропонувати щось більше, непрямо підтвердило те, що від самого початку ніхто не погрожував зброєю й не намагався вдягнути на втікача кайданки.

Значить, ніякої втечі насправді не було.

Кайданки — лише справа часу. Близького, віддаленого, не так важливо.

Наган теж чомусь не забрали. Утім, ротмістр мав рацію: Полтава справді забув про зброю в кишені, навіть не намагався її витягнути. Тепер же, коли зайшов та сів за стіл, крадену шинель перед тим скинув, лишившись при світлі лампи в незграбному солдатському одязі, навіть у кашкеті. Аби не виглядати зовсім уже кумедно, Полтава скинув і його, пом’яв у руці, жбурнув на диван, не влучив — солдатський картуз упав на паркет підлоги.

— Чому чай не п’єте? — У питанні Підвисоцького чулося щось схоже на батьківські інтонації.

— Не хочу, — тихо відповів Полтава.

— Дарма. Ось Митрофан Ілліч рекомендує — чай відмінний. Правда, Іллічу?

Невисокий присьорбував свій чай, зручно примостившись у кріслі з високою спинкою. Ковтнувши, кивнув, додавши при цьому:

— Так точно-с. Нам з тобою, синку, багато чаю доведеться випити. Звикай.

— Не хочу, — вирвалось у Полтави.

— Чого не хочете? Чаю пити? Господи, Боже ти мій, хто ж вас примушує? Це Митрофан Ілліч так сказав, фігурально. Знаєте, як це — коли фігурально? Хоча ви ж студент, хай колишній. Грамотна молода людина, книжки читаєте… всі підряд.

— Не всі підряд.

— І це правильно, — знову легко погодився ротмістр. — Коли читаєш не розбираючи, мозок засмічується. От як у вас, наприклад. Вам же покійний Сапіга мізки заплутав, хіба ні? Не кажу, як водиться в таких випадках, «царство йому небесне», бо не бажаю царства небесного вбивцям і терористам. Не кажіть, Волоху, що ви самі зробили якісь висновки та маєте власні переконання.

— А я скажу! — Полтава відчув, як повертається впевненість. — Скажу! Не вийде зробити з мене бовванчика з порцеляни! Що завгодно вкласти мені в голову не вийде ні в кого! І власним розумом доходжу до того, що ваша влада — це режим, котрий нищить мій народ!

— Ви не на мітингу, — скривився Підвисоцький. — Тим більше — не на допиті. Нема чого допитувати, все з вами ясно. Ми з паном Черновим наслухалися такого й навіть не такого, знаєте, на скільки років уперед? Отож.

— Тоді чого вам від мене треба?

— Пийте чай.

— І все?

— Це вас заспокоїть. Кладіть більше цукру. Моя матінка вичитала в якомусь журналі: солодке має чудесні властивості. Ви чули, що всякий, хто любить солодке, — людина добра та врівноважена? У неї постійно гарний настрій, з нею завжди легко домовитися про різні важливі речі…

— Тобто ви привезли мене сюди, аби про щось домовитися?