Розділ «Частина 2. Агент»

— Невірне питання.

— І як же правильно?

— Чого я не хочу, Абрамов. Мені дуже не хочеться витрачати в банку, всередині, зайвий час. Це закритий простір, у разі чого ми опинимося в мишоловці. Такий момент не варто скидати, доведеться прориватися зі стрільбою. Навіть це не новина, головне — час, Абрамов, час. Чорт знає, скільки там у них у касах та сейфах виявиться готівки. Ми цілком можемо ризикувати, нашкрібши тисячинок із десять. Народу ж у залі — більше, ніж буде супроводжувати фаетон із пошти. Касир та рахівник, — Штерн загнув два пальці. — Це вівці, побачать наведені дула — самі все віддадуть. Тепер супровід. Сума за банківськими мірками невелика, тож кінних козаків не передбачається. Двоє стражників, поліцейські, не жандарми, — він загнув іще два пальці, тепер лишився великий, він стирчав догори. — Во, Абрамов. Четверо, лише четверо! Хай я помиляюся, їх буде на одного більше. Візника не рахуємо, це не вівця, а баран. У сухому залишку двоє, максимум — троє озброєних охоронців. Нас — четверо. До того ж у нас бомби. Буде так, дивіться.

Штерн нахилився над викресленою на папері схемою, взяв олівець.

— Де в нас центральний вхід до банку? Тут? — На вказаному місці з’явилася крупна мальована цятка. — Дуже просто. Гірш стоїть ось тут, недалеко. — Ще одна цятка. — Ми троє — отак, по різні боки вулиці. — Тепер олівець малював стрілки. — Фаетон зупиняється, Гірш зі свого місця відразу метає дуру коневі під копита. Кінь стає дибки, візник намагається втримати, охорона не сидітиме всередині, вискочить. Ми вступаємо ось так. — Знову стрілочки. — Разом, із трьох боків. Гірш тим часом тримає вхідні двері. Твої, Абрамов, дивляться кругом, але не дають про себе знати без крайньої потреби. Кладемо всіх, хто озброєний та опирається. Банківські щуряки почнуть комизитись — валимо їх, нема часу панькатись. Скільки там того вантажу, мішок із грішми, опечатаний? Беремо, Гірш жбурляє другу бомбу, для шуму, ну, і страху нагнати. Розбігаємося дворами, як планували. Де стоятиме коляска, Абрамов?

— Отут. — Він тицьнув пальцем у схему. — Хто добіжить, стрибайте відразу. Але сюди — той, у кого гроші. Розходьтеся віялом, у разі чого когось можна по дорозі підібрати ось тут. — Ніготь накреслив на розмальованому папері криву лінію. — Загалом нічого нового, крім твоїх змін, Штерне.

— Ти далі не згоден?

— Ні.

— Але я тобі пояснив причину?

— Пояснив. Я почув. Не розумію все одно.

— Ваша частка — десять тисяч.

— Могло бути й більше.

— Могло. Повторюю тобі ще раз: або сам ідеш з нами всередину й ділимо не лише улов, а й ризики, або діємо за моїм нинішнім планом.

— Часу мало лишилося.

— Мало. А весь екс за моїм новим планом займе менше хвилини. Десять тисяч за шістдесят секунд, і ти навіть пальцем не рухаєш. До того ж, — Штерн криво посміхнувся, — свої рахунки зводиш, хоч як. Гроші забираєш чужими руками все ж таки у свого ворога. Моральне задоволення гарантоване, хіба ні?

Тепер Абрамов обвів присутніх уважним поглядом.

— Чорт із тобою, Штерне. Часу справді мало. Уже десята тридцять, чаю через ваші клопоти не напився.

2

Фаетон вели від самої пошти.

Двоє з групи Абрамова засікли, як касир із рахівником у су­проводі одного поліцейського зайшли всередину. На вулиці, біля візника, лишився другий стражник, більше вони не помітили. Для порядку покрутилися поруч — раптом щось пропустили, потому сіли в найняту ще зранку коляску й риссю погнали вперед.