Розділ «Частина 2. Агент»

Хоча він дезертир і є. Усякий утікач — дезертир.

Повернувшись назад у караулку, Полтава вже застав там лише тихе сонне царство. Хропла вся зміна. Причому кожен уві сні немов змагався з іншими в силі храпу. А один, дядько з пишними вусами, ще й прицмокував губами, немов теля: хр-рр-цмок-цмок-цмок — хр-рр-цмок-цмок-цмок — хр-рр-цмок-цмок-цмок. Полтава, намагаючись несильно грюкати чобітьми, перетнув густу та якусь живу, відчутну задуху караульного приміщення, на ходу підхопивши першу-ліпшу шинель. Верх­нього одягу тюремник своїм планом чомусь не передбачив, але без цього виходити в листопадову ніч утікач не міг.

Солдат без шинелі далеко не забіжить.

Тим більше — такий солдат, скоріше схожий на карикатуру. Й навіть при світлі вуличного ліхтаря у формі, котра висить суцільним мішком, виглядатиме більш ніж підозріло. Засунувши руки в рукави шинелі, загорнувши її й одразу відчувши чужий прокурений запах, що йшов від потертого сукна, Полтава відчув себе затишніше та впевненіше.

Не стримався — перехрестився широко. Й вислизнув у коридор.

— Довго, — зустрів його непривітним зауваженням Тимофій, і втікач знітився: йому здавалося, що діяв скоро, вправився за дуже короткий час. Промовчав, так само мовчки взяв простягнутий наган, засунув у праву кишеню шинелі, сказав, немов рапортуючи:

— Усе.

— Ще не все, — похмуро зауважив тюремник, і Полтаві здалося: рятівник уже сам не радий, що зв’язався з усім цим. Хоча хлопець попри все чудово розумів чоловіка, уявивши раптом себе на його місці.

— Куди?

— За мною. Тільки той… без ніжностей… Обніматися не лізь. Що б не сталося, сестрі твоїй про все дадуть знати. Чого став?

— А ти? Слухай, на тебе ж подумають відразу. Крім тебе, нема кому мене вивести.

— Бач, який добрий. — Тимофій сплюнув собі під ноги, розтер носаком. — Хочеш — вертайся назад. Діставай барахло звідти, куди викинув, — і нічого не було. Хочеш чи ні?

Відповідь легко читалася на Полтавиному обличчі.

— Раз так — краще мовчи. Я знаю, що роблю і для чого. Давай ворушися.

Вони пішли далі, тепер уже — мов товариші по службі. Тишу нічної тюрми порушували зараз лише їхні кроки. Вихід, до якого вивів Полтаву тюремник, знаходився не дуже далеко від караулки, треба було пройти лише два коридори. Коли попереду за поворотом побачили стіл, освітлений лампою, а за столом — чергового по караулах, серце Полтави знову тьохнуло. Але Тимофій спокійно йшов далі, й наблизившись до столу, втікач побачив: черговий теж дрімає.

Щоправда, сон чергового виявився все ж таки не досить міцним.

Відчувши рух біля себе, він стрепенувся, випрямився, обпершись руками об краї столу. Ноги Полтави тепер рухалися самі собою, нічого більше хлопець не відчував, навіть калатання серця. Тимофій же спокійно кивнув черговому. А той, побачивши лише двох солдатів, щось незрозуміле пробурчав собі під ніс, мляво відмахнувся і знову заплющив очі.

Тимофій взявся за ручку дверей, потягнув на себе.

По той бік була воля.

Справжня, про яку смертник Андрій Волох на прізвисько Полтава не міг мріяти повною мірою навіть тоді, коли пере­вдягався у солдатський одяг кілька хвилин тому.