Розділ «Кров-любов»

– Жаль. Як же нам її тоді тортурувати?

– Попробуйте тільки! – буркнула служниця. – Я вас обох подам до суду за спробу зґвалтування.

– О, діло серйозне, – скривився кат. – Якщо ми її не піддамо тортурам, то не зможемо пояснити, для чого роздягнули. А причин для тортур нема. А без причин тортурувати та ще й даму я не можу. Я ж не садист.

– О-ой, – зітхнула служниця. – Закінчиться це все для вас дуже сумно.

– Може, тоді її помилуємо? – запитав пан Клюсик.

– Це не в моїх правилах, – не погодився кат. – Ще ніхто моїх рук не покидав неушкодженим. Навіть якщо помилування мало місце, то завше запізнювалося. Хоча… Стривайте, є один вихід. Освячений, так би мовити, глибокими традиціями.

– Страх, як люблю традиції, – позіхнула служниця.

– Ну-ну, що то за вихід? – спитав професор.

– Особу, присуджену до страти, можна помилувати, якщо інша якась особа висловить бажання з нею одружитися.

– Що? – обурився пан Клюсик. – То це я маю оженитися на власній служниці?

– Боюся, що це в нас єдиний вихід зі становища, – похитав головою кат.

– Пане Клюсик, – прощебетала служниця. – Я завше відчувала до вас велику симпатію. І якщо вже так ся стало, то я ніц не маю проти.

– Але я маю! Ви цю кашу заварили, – тицьнув він пальцем у ката, – то ви її й розхльобуйте. Ви й самі можете оженитися на ній.

– Аякже! Я вже жонатий. З нас двох іно ви, пане професоре можете розплутати цей вузол.

– Але чому я повинен женитися, якщо мені цього не хочеться? І ніколи не хотілося!

– Захочеться, – підморгнув кат. – Подивіться який це скарб. Все на місці. Все допасоване, як два черевики. І тут скарб, і тут скарб, і там-во теж скарб, а тутка-во аж два скарби, га?

Пан Клюсик витер піт з чола.

– Невже я оце все маю повтинати? – скривив писок кат. – Таку красу! – Він висмикнув з бороди волосину і провів по ній лезом ножа. – Гострий. Прошу зауважити, що коли я зачну її тяти, то крові буде багацько. А хто ж тоді тут поприбирає, як вона буде страчена?

Професор проковтнув слину і опустив голову.

– Добре, пустіть її… я оженюсь…