Розділ «Кров-любов»

– А вам конче потрібно, щоб ця феська з нами пашталакала? ~ цілком слушно здивувався кат. – Запевняю вас, що з кляпом усе буде виглядати значно спокійніше. Тортури – це річ серйозна і потребує великої напруги енергії.

– Чиєї енергії?

– Та моєї ж, звичайно. її енергія тут до уваги не береться. Ви знаєте, що таке тортури?

– Ні, не знаю, – похитав головою професор і відразу ж поспішно додав: – 1 знати не хочу.

– 1 даремно. Тортури – заняття захоплююче. Хто раз спробував, уже довіку не облишить. Отже… Беремо ножиці і розрізаємо на тортурованій одяг.

Та щойно кат заходився тяти сукню на служниці, як та почала кидатися і брикатися. Довелося прив'язати її ноги до ніжок стола, а руки до ніжок шафи.

– То ви не знаєте, що таке тортури? – перепитав кат, розтинаючи сукню і оголюючи перса. – Це ж треба! Доросла людина, а не знає такої важливої речі. Я завше казав: нема в нас порядку. А країна, в якій нема порядку, приречена на що? Правильно, приречена на загибель. Я це не тільки вам, я це навіть наияснішому цісарю скажу. Погляньте, які перса! А нижче! Нижче! Ах, який верстак!

Пан Клюсик не зводив очей з оголеної служниці. Таке розкішне тіло він бачив уперше.

– Та-ак… – потер руки кат. – А тепер настала та святкова хвилина! Отже, для того, щоб почати тортури, слід спочатку визначити, яке нас питання хвилює. І в чому шановна тортурована повинна признатися. Ну? Слухаю вас уважно.

– Але я не маю до неї жодних питань, – стенув плечима професор.

– Як то не маєте? Невже у вас ніколи нічого не пропадало? Гроші або столове срібло?

– Щось не пригадую.

– Ну, це з професорами буває. Вони ніколи не запам'ятають, скільки у них ложок чи виделок. Але я ще не стрічав служниці, чистої на руку. Така вже їхня вдача – цупити, що лежить напохваті. Для початку спробуємо довідатися, що саме вона вкрала. Не заперечуєте?

– М-м-м… – промимрив професор, усе ще не сприймаючи слова ката серйозно.

Кат вийняв кляп з рота служниці і кімната наповнилася несамовитим вереском та добірною базарною лайкою, що аж у професора почервоніли щоки.

– Бачу, я не помилився, – втішився кат. – Вона вже видала себе цією лайкою. Якби була невинною, то поводилася б спокійніше. Отже, де ті гроші, які ти вкрала у свого господаря?

– Які гроші? – обурилася служниця. – Які в нього гроші? Він ледве нашкрябує, щоб зі мною розрахуватися.

Кат повернув голову до професора і запитав:

– Це правда? Той кивнув:

– У мене нічого вкрасти.