Розділ «Частина перша»

– Вольності… – Любимський сумовито глянув на кошового.

Калнишевський відвів погляд, встав, і вони обидва вийшли із шинку саме в той мент, коли давній побратим отамана Іван Максимович Синельников, зажмуривши очі, хитався між чесністю і страхом.

– Цей офіцер, – спитав, йдучи за кошовим, Любимський, – знає вас?

– Не бачив я офіцера.

– А мені здається, що він вас знає, та чомусь не підійшов.

– Бог з ним…

У Конюшенному завулку було тихо й морозно, аж повіки склеювались; десь там, за Кам'яним мостом, бемкав дзвін, б'ючись серцевиною об холодне небо.

– Нема мені місця й на Запоріжжі, батьку, – відповів аж тепер Любимський. – Гадав, у Москві загублюся, до університету на філософський пробував… То ще благо, що директор університету не поліцейський, і я з душею вийшов од нього. Наказ цариці-благодійниці і тут лежав, циркуляр розіслала по всіх вчених установах.

– Який наказ? Ти встиг уже…

– Потім, колись про це, батьку. Я з Європи привіз не бочку з порохом. Голови наші там просвітилися. А просвіченої голови бояться у нас більше, ніж бомби.

– Тож утікай-таки на Запоріжжя, – Калнишевський зупинився, взяв Любимського за плечі. – Там ще…

– Батьку, батьку… Там… Завтра не стане Пугачева, а потім… Війна з Божою і козацькою поміччю щасливо закінчилася, Богові дяка, козакам слава – і досить. Непотрібні ви стали.

– Я побачив це сам, сину. Але є ще вихід, є. Я їду завтра в Україну.

– На Порту надієтесь… Скільки вже разів попередники ваші хапалися за неї – невірну і зрадливу. І чому все на когось, чому на свої сили не розраховуєте? Завтра ви побачите голову Пугачева, і серце ваше здригнеться, і сумління ваше зсудомиться, отамане. До вас же приходили гінці з Яїку? З моїм листом. Так, так, з моїм… Пугачовський емісар Стодола і ваш козак Тринитка.

– До мене! Тринитка?! – сахнувся Калнишевський. – Не було нікого…

– Не дійшли, видно… Що з ними? – набубнявіли жовна в Любимського. – Не дійшли… Ну, а ви самі, де ж ви самі могли здогадатися! Та й послів не послухали б. Таж Залізняк кликав…

Поник Калнишевський. Ударили гарапником по обличчю слова Любимського: самому думалося, самого мучило, але в очі ще ніхто цього не сказав.

Дзенькнув дзвоник на низенькій дзвіниці біля церкви Симеона Стовпника – кликав на вечерню. Перехрестився кошовий і прошепотів замість молитви:

– Чи ж то можливо зрозуміти, чому Бог, що сам став людиною і вмер за людей, прирік десь рід людський на жах вічних мук, на вічні кари. За що ж, нарешті? Винагорода не приходить, а мучеників множиться – і все без мети…

– Не кари створюють мучеників, а справа, за яку вони страждають. Справа та і є метою.