Розділ «Частина перша»

Восьмимісячний відпочинок його преосвященства в зимовій резиденції щасливо закінчився: ні чревоугодництвом, ніже пияцтвом, як то бувало колись, не согрішав, тож почувався доволі міцно. Не тривожили його ні найсвятіший Синод, ані архангельський губернатор Головцин – і на душі було спокійно: передчував, що за час його відсутності нічого неугодного Богові і владі не сталося у святій обителі на Соловках.

Та проте він квапив веслярів-карелів, що їх наймав монастир: архімандрит змучився від байдиків, а до того ж ще й досі, незважаючи на похилий вік, п'янило його почуття всесильності, яке він виборов для себе сам і яким повністю міг насолоджуватися лише там, за грубими мурами чернечої фортеці.

Всякого ж було за чотирнадцять років архімандритства Досифея, колишнього ієромонаха Новоозерського монастиря. Відбирали царськими указами монастирську дідизну в Помор'ї, над Двіною й на Кольському півострові, стогнав монастир від непосильних податків. Та що найгірше – застав Досифей у Соловецькому монастирі невелику, проте свавільну військову залогу, запроваджену ще за Івана Грозного, яка поїдала з монастирського котла премного яств, а визнавала тільки губернаторську зверхність. Ні шведи, ні литовці, ні каянські німці[3] давно вже поблизу не з'являлися, вони ж – солдати й офіцер – вилежувалися удень і вночі в теплих караульнях, чекаючи на війну, хоча б маленьку, і насмішками зневажали не тільки благочестивих іноків, а й самого архімандрита. До служби годі їх було примусити. Скарги до архангелогородської консисторії не допомагали, Синод відмовчувався, губернатор теж не притягав зухвальців до відповідальності.

Довго домагався Досифей ставропігії, що поставила би монастир у незалежне становище. І не тільки просьбами та донесеннями… Спочатку спорудив високу дзвіницю біля Успенського собору, відлив для неї три тисячопудові дзвони, збудував для приїжджих штабс-офіцерів Таємної експедиції, що зрідка контролювали монастир, Петербурзьку гостиницю за мурами кремля, для богомольців-чоловіків – Архангельский гостинний двір на тому боці Святого озера, для богомільних жінок – рублені хатини на Баб'ячому острові; зрештою, пожертвував Синодові чотири тисячі рублів – увесь свій річний пай від скарбонного збору з прочан. І таки домігся. А тоді, коли монастир перестав підлягати архангелогородській консисторії і був виведений до першого класу, главі першокласного монастиря мусила підпорядковуватися військова залога. Тепер архімандрит чинив над солдатами суд і розправу сам.

Із вдоволеним виразом на обличчі вийшов Досифей на палубу. Ось тільки-но причалить судно до острова – відчиняться навстіж Святі ворота, і підпоручик Інков з карабіном «на караул» доповідатиме йому, коменданту фортеці, як належиться за військовим статутом: «Вашому преосвященству і кавалеру маю честь доповісти, що по тюремному замку все благополучно…»

Цього року справді все щасливо, посланці не приносили поганих вістей до Сумського острогу. А минулого – луна злодійського бунту Пугачева якимсь чудом долинула на далекі острови, і прослизли тихі розмови між ченцями. Троє спіймалися: два іноки і попередник Досифея – розжалуваний у монахи архімандрит Гавриїл. Нашіптував повержений настоятель, іноки не перечили і не донесли, проте стіни келій вуха мають: «Якщо дасть бог Пугачову до Москви прийти, то не буде Досифей більше красти, плати не додавати і накази від нас затаювати».

Губернатор Головцин сам провадив слідство. Ченців порадив залишити на волі й послати їх на тяжкі монастирські служби, Гавриїла ж посадити до тюрми, щоб каявся в самотині за зваби єретицтва свого. Головний караул і гауптвахту наказав перевести до Святих воріт, а на постах подвоїти сторожу.

Нема вже Пугачева, все йде мирно, як по Писанію: «Що було колись, те буде знову, що діялося, те й діятиметься, і нема нічого нового під сонцем». Воістину пророчі слова Екклезіаста. Бували ж бунти на Русі, й закінчувались вони завжди ешафотами. Де грізний Пугачов? Нема й тліну. А тюрма залишилася і міцніє. Двадцять п'ять старих колодників на суворому смиренні, двадцять шостий – анахтемський Гавриїл, який ще на посаді архімандрита вільнодумствував і хулив Синод, двадцять сьомий – під вартою у трюмі судна.

Цього приставили зовсім недавно до Сумського острогу. Буде він каятися в казематі Корожної вежі, бо велено Таємною канцелярією «до кінця днів його в окремій келії під міцним караулом тримати, не даючи можливості йому писати з причини блудництва від читання книг, суворо за ним наглядати й духовно напучувати, щоб розвіяти всю його оману стосовно чужоземних лжекафедр».

Трохи, правда, чудний і незвичайний вирок. Досифей навіть не може як слід його збагнути. Таких колодників ще не бувало. Сиділи в Соловецькому монастирі на слізному хлібі сподвижники Івана Грозного і Петра Великого, розкольники і мазепинці, кріпаки й поміщики, тихі юродиві, яких посилали на роботи, і буйні, запроторені до темниці Голгофо-розп'ятського скиту, а мудреців ще не було. І найдивніше те, що до нього сказано напутника приставити, наче до старообрядця-федосєєвця, що не хоче вінчатися у церкві. То де ж Досифей знайде ченця, що знав би книжні мудрості, різні світські вчення і міг би переконати цього мудрагеля, що його мудрість не є мудрістю і що не філософ він, а дурень. Але прислали, тож його місце – в Корожній вежі під номером шість, де простору і світла для крамольних мислей вельми мало.

«А чи насправді все благополучно? – думає архімандрит. – Чи підготував Інков відомість про стан колодників, яку треба тричі на рік відсилати в Синод? Чи не перенісся хто на лоно Авраама? А коли – втеча? Та ні, цьому не бути. Лише один раз за всю історію соловецької тюрми спробував старообрядець Білокопитов вирватися з каземату на світ Божий, та був спійманий тут-таки, на монастирському подвір'ї. А тепер, з подвійною вартою, нема чого боятися».

Досифей ходить по палубі поміж богомольцями, що тягнуться до Соловецької святині з усіх берегів Студеного моря щоліта. Годувальники святої оселі й не відають, що на судні поряд із ними той, хто розмовляє зі самим Господом Богом під час храмної відправи в Спасо-Преображенському соборі. Архімандрит нині вдягнений у рясу з товстого чорного сукна, взутий у чоботи, він зараз нічим не відрізняється від простого монаха. Але ж ці самі – здорові і в струпах, добре зодягнуті й у власяницях – люди впадуть ниць перед ним, коли він на великій відправі стане в царських вратах, вбраний у золотий саккос з багряним омофором, що спадає від шиї до низу, з рипідою в руці. Впадуть ниць смиренні, а до скарбон забрязкають монети – мідні, срібні, золоті.

Якийсь лірник, уклякнувши посередині палуби, заводить плач про Олексія, чоловіка Божого. Навпроти сидить пісновида богомолка в кокошнику і єлейним голосом розповідає про те, як колись прочанкою була, і до Єрусалиму ходила, і пуп земний там бачила. А до Голгофи пішки йшла, та все по суші, бо вода перед прочанами розступалася, а вони так і ступали по білому пісочку, діамантами всипаному.

Слинявий парубчак у рядняній свиті з юродивим обличчям роззявив рота, слухає, похитуючи головою.

– І в Київській лаврі була, а там вогонь виходить з утроб печерських святих. І в Пітері була, у царському палаці бачила живого двоголового орла в золотій клітці…

– Чудо, чудо, – побожно зітхає сусідка й манить рукою до себе старого монаха, що, згорбившись, ходить по палубі. – А чи бувають, блаженний іноче, і нині чуда?

Досифей відповідає неохоче: він не любить розмовляти з простолюддям.

– Чудеса мнозі суть, тільки віруй. Гора стоїть – чудо, ліс на камені росте – предивно. Птаха летить – і то чудо, бо якби Господь не повелів їй літати, то вона плавала б, як риба, або ж повзала б, як змія…

– Чуда, чуда, – шепоче слинявий парубок.

Розтинає судно гладінь Студеного моря, по якому ще зрідка плаває крига, сліпуче виблискуючи на сонці, що вже майже не ховається за обрій. А коли сонце, занурившись на часину, спливло на вранішньому прузі, тоді на кутий свинець води ліг легкий туман, крізь який проступили обриси Соловецьких островів: Азермський з горою Голгофою, Муксальма, Заяцький. А попереду – Великий Соловецький, що вигнувся дугою ліворуч, а посередині цього вигину вималювався силует величного монастиря, що ніби виріс з моря.