Розділ «Частина перша»

Швейцар провів їх до столика, сусіднього зі столиком Любимського; зайняті розмовою, вони сіли, не звертаючи уваги на присутніх в остерії.

– Давно з Петербургу? – спитав квадратоголовий.

– Давненько. Я багато часу проводжу в Москві. У вітцівському домі біля Серпуховських воріт або ж у помісті Авдотьїному біля Коломенського. До рідних пенатів завжди тягне… Маю справу до вас. Я надумав звернутися до історії, хочу видати старовинні грамоти…

– Я улещений вашим візитом, Миколо Івановичу, та, на жаль, не наважуюся погодитися на вашу пропозицію. Це, безперечно, цікаво – видати старовинні грамоти, і я… Я б… Але ваша журналістська діяльність… Ні, ні, я розумію, ви розпочали в Росії вельми благородну справу, в нас досі не було справжньої журналістики, однак дивуюся… я таки щиро дивуюся вашій необережності. «Они работают, а вы их труд ядите!» Та за такий епіграф, сакрамент!.. Нічого дивного, що цензура закрила вашого «Трутня». Ще б пак… Я зацікавився, уже зовсім предметно, «Живописцем». Ви знаєте, цей журнал зовсім інший, це серйозне періодичне видання. Та ось, сакрамент, в останньому номері, – він вийняв з кишені камізельки удвоє складеного часописа, розгорнув і тицьнув пальцем на крайній стовпчик першої сторінки, – ну, навіщо це вам? Ви послухайте і вдумайтеся: «Бідність і рабство всюди мені зустрічалися в образі селян. О людяність! Тебе не знають у цих краях. О пани, ви тираните собі подібних людей!» Я зовсім не здивуюся, якщо завтра закриють і цього вашого журнала.

– Пане Міллер, – відповів товстолиций, меланхолійний на вигляд добродій. – Я вас знаю як доскіпливого історика, і тому мені потрібна ваша допомога. Та бачу, що мушу якось обійтися. Я вас розумію… Придворний історик, у шані, а тут – мало що не крамола. Зрештою, я й міг сподіватися на вашу відмову. Ви чужинець, що працює в Росії, але її не знає і тому не вболіває за її долю. Що ж, на тому ми й закінчимо нашу розмову. Читайте собі «Всяку всячину» Козицького – нею опікується сама цариця, а та «Всячина» дає поради цілком аналогічні до тих, які ви мені тільки що ласкаво пропонували: хай письменник не торкається пороків суспільства, а показує приклад в образі людини досконалої.

– Я б не сказав, що «Всяка всячина» тільки медом мастить…

– Ні, ні, що ви! Ось в останньому, здається, номері… Не читали? Дуже сміливо сказано: «Багато молодих дівчат панчіх не підтягають, а сідаючи, ногу на ногу закладають, через що підіймають спідниці так високо, що іноді і сіє побачити можна…»

«Це ж Новиков! – зорієнтувався Любимський, та не підводив погляду, потупив очі в тарілку, їв. – Але я його вже звідкись в обличчя знаю. Ага!.. Один зі секретарів на Комісії нового утюження…»

Міллер збентежився. Він ніяково глипнув на сусіда, оглянувся по боках і проказав тихо, поклавши руку на рамено співрозмовникові:

– Ви, гер Новиков, не розумієте одного: міць нашої держави в однодумстві. Дарма корите мене, що я не патріот Росії. Я більше хочу їй добра, ніж ви, таж ваші журнали просто закликають, ну… до бунту!

– Однодумства принижених і тих, хто принижує, не буває, пане Міллер. Ви подивіться, як закріпачують усю Росію з краю в край. Кріпосництво, мов чума, повзе на здавен-давна вільний південь… – Новиков скосив очима на сусіда і продовжував уже по-німецьки: – А ви, пишучи свої розправи про запорізьких козаків, сприяєте їх закріпаченню. В ім'я чого? Нині Росія воює з Туреччиною. Хто допоміг здобути блискучі перемоги в Чесменській бухті, під Ларгою і Кагулом? Козаки. Чи воювали б ці самі люди так героїчно, якщо б вони були кріпаками? Чи вигідно Росії перетворювати лицарів, вірних престолові, в рабів? Раб за кайдани воювати не схоче…

– Ого! – Міллер у подиві відкинувся на спинку крісла. – Ваші погляди, бачу, надто крайні, гер Новиков. Бог мені свідком, я не чекав… Таж ті так звані Запорізькі Вольності вже давно не повинні існувати – як поганий приклад народам імперії. Хто ж ті козаки? Вони вважають себе окремою народністю і знати того не хочуть, що історія їхня створилася штучно, а насправді є похідною від історії російської монархії. Я об'єктивний історик, і тому не отверзуться мені уста називати цей набрід військом. Лицарі! Вони ж заманюють до себе підмовою й обманом не тільки малоросіян, а й татар, великоросів, іудеїв – дезертирів і злодіїв, – яким дають притулок і зброю. Це розгнуздані й різновірні нероби, що не орють, не сіють, а грабують і ніяких писаних законів не мають.

– Брешете! – пролунав голос. Здригнувся Новиков, глянув на Любимського широко розкритими очима. Любимський підвівся, повторив: – Брешете, чужинче! Обливаєте болотом лицарство, що пліч-о-пліч із московськими полками проливає свою кров на морі й на суші. Писаних законів не мають? А про універсали Богдана Хмельницького ви, історик, ніколи не чули?

Стриманий Міллер намагався зберігати зовнішній спокій, він підносив до очей пенсне, проте пальці не хотіли слухатися, пенсне раз у раз випадало з руки й теліпалося на камзолі.

– Яке нахабство, – прошепотів історик. – Не відрекомендувалися, хто ви такий, і втручаєтеся у дискусію, до того ж у неприйнятному тоні…

– Мій батько загинув у Чесменській бухті за ордени Олексія Орлова, прозваного Чесменським. Тепер вам відомо: я син козака, і цього вистачить для нашого приємного знайомства.

Міллер заспокоївся швидко, Новиков тривожно розглядався по залі.

– Я тільки що говорив вам, Миколо Івановичу, – звернувся Мілер до Новикова, – про розгнузданість цього люду, позбавленого будь-якої суспільної дисципліни. Ось вам приклад… За вами ж, молодче, тужить, напевно, каземат у Петропавловській чи Шліссельбурзькій фортецях, а може, й на Соловках.

– Це єдині аргументи в дискусіях для таких, як ви, пане Міллер. Це зброя слабких і приречених.

Міллер не встиг відповісти, до столу підійшов поліцмейстер, кивнув до Любимського пальцем.