Розділ «Частина перша»

Калнишевський повертався на Січ після місячної відсутності: об'їжджав паланки. Був стомлений і мовчазний, тож, шануючи спокій кошового, мовчав і балакучий джура Панас Тринитка, що їхав верхи поруч. Молодий джура з любов'ю позирав на кремезного старця, що міцно сидів у сідлі, міряючи поглядом неозорінь степу. Обвислі вуса, зморшки на щоках, брови опущені на очі, а уст ледь-ледь торкається усмішка – вона рідко коли зникає і надає суворому виглядові отамана тієї теплоти, яку відчуває Панас у кожному його слові, порусі й ділі.

Тринитка щасливий. Де ж бо то міг колись подумати убогий слобожанський безпритула, що буде він служити самому панові кошовому та ще й Калнишевському. Ну, прийняли на Січ, ну, цокнулися вони з отаманом пугарями на січовому майдані – та й усе. А от запам'ятав його Калнишевський і звелів якось покликати до канцелярії.

– Сподобався ти мені, хлопче, – сказав кошовий до збентеженого Панаса. – Відвіншував ти мене за всіх козаків, віку й волі побажав старою примовкою, спасибі тобі… А не захотів би ти бути моїм джурою?

– Батьку!.. – тільки й вимовив Панас.

Кошовий нині, бачно, вдоволений, хоч і мовчить. Має чого радіти. Урожай обіцяє бути добрим, на бузькому гарді добрі улови риби, козаки взялися за лемеші. З Гетьманщини та з Дону напливають зайди, визнають себе підданими Війська Запорізького й оселяються у диких степах. Нині вони ще в землянках, а завтра стануть господарями. Повертав кошовий на Українську лінію й до сербських сусідів. Начебто присмирніли, зачувши нового отамана, – перестали займати козацькі землі. Та знає Калнишевський, що це лише передишка. Треба зробити опис кордонів і поїхати в депутацію до Петербурга, щоб їх затвердили. Візьме Антона Головатого з собою, то спритний чоловік… Але що нового на Січі?

– Ану, Панасе, скачи щодуху і звідай, як там і що, – сказав, коли вдалині показалися заплави Підпільної, зарослі гаями очерету.

Панас пришпорив коня. Калнишевський відпустив повіддя, кінь ступав нога за ногою.

«Обкроїли, так уже обкроїли Україну, – думав кошовий, – а її усе ще багато. Ідеш, ідеш, не об'їдеш… То треба ту решту зберегти, зубами за неї триматися. Накажу полковникові Протовчанської паланки Андрієві Порохні описати кордони, візьму копії універсалів Хмельницького та й поїду. Тільки що це за цар? Різні чутки ходять. Шепочуться, недолугий…»

Наближався до звивистої річки. З долини вже виднілися вежі на січових валах. Звідтіля скакав вершник.

«Дбайливий парубок, диви, як охломостався», – ствердив про себе Калнишевський і зупинився. Надто швидким галопом мчить Тринитка. Чи не лучилася яка біда?

– Ну, що там? – спитав, коли джура осадив змиленого коня.

– Пан писар наказав доповісти: У Петенбурзі царі помінялися!

– Що, що?

– Царі помінялися. Уже не той на престолі, що був, а якась Катерина.

Кошовий пришпорив коня. За ним пішов чвалом Тринитка. Калнишевський підняв на Січі справжню веремію.

«Що сталося з отаманом? – дивувався Панас. – Завжди такий статечний, поважний, а тут ураз заметушився, мов неоперений молодик. Сам гасає по куренях, покрикує… Що ж ото за птиця – ота Катерина?»

Другого дня зранку заваравили дзвони, курінні отамани вивели свої курені, вийшло на майдан усе старшинство, прибули й офіцери ландміліцейського гарнізону Новосіченського ретраншементу. Вдарили литаври. З шереги старшин виступив писар, розгорнув сувій паперу, почав читати:

– По благості всемогутнього Бога…

Гаврило Скирта, як старий військовий товариш, стояв серед старшин, бурчав:

– Щопівроку присягаємо, трясця їх матері… Чи ж то давно ми чули, що по благості всемогутнього Бога Петра вергло на трон. А нині уже й з трону?