Розділ «Шрами на скалі Роман»

Франко підходить до музиканта, що стоїть біля фігури, пильно приглядається до молодого вродливого обличчя, позначеного під очима синюватими мішками, уповільнює ходу… Заробляти жебрацтвом на хліб – це ще можна якось зрозуміти, але на горілку… Франко хоче повернутись, та музикант у поношеному фраку вперто дивиться на нього, з захопленням чи то зі скепсисом, – той погляд гіпнотизує Франка; перед музикантом циліндр – не кашкет, а циліндр, – у ньому на дні мідяки й срібні монети; музикант опускає смичок, фамільярно кланяється.

– Моє поважання, пане Франко, мені приємно буде отримати від вас гульдена. Клянусь, що не проп'ю, я знаю: ви не терпите пияків.

Франко підійшов ближче до скрипаля, повернувся до нього боком.

– Візьміть, там щось є у кишені.

– Що ви, хіба я насмілюся запускати руку в кишеню генієві, який теж, до речі, рахує кожен сотик?

– Не треба кепкувати, – наморщив чоло Франко. – Беріть, я вам сам подати не зможу.

Скрипаль протягнув руку, та ураз відсмикнув, мов від гарячого.

– Не зроблю цього… І не треба мені ваших грошей, краще вділіть дрібку своєї впертості. Хоча її й у вас уже дасть Біг… Франком усі захоплюються, всі величають, кожен бере його продукцію для зміцнення свого духу, та ніхто не думає про те, як цей дух тане в самого продуцента.

– Усьому є край, – зітхнув Франко. – Хто ви?

– Яке це має значення для вас? Я – ніхто. Уже ніхто. Але чому ви, наш Мойсей, не зуміли порятувати таких, як я? Ви стільки написали, ви проводир народу, а такий самий безсилий, як і той народ… Я через вас вернувся з-за океану в рідний край, щоб служити йому в боротьбі, бо ж начитався у вас: «обриваються звільна всі пута», «се остання війна», – і повірив; а ви обманули мене: народ і не гадає боротися, пута на ньому аж риплять, ви ж ходите немічний серед немічного суспільства й нічим нікому не можете допомогти, хіба одним гульденом, якого я одразу й пропив би… Ви такий чемпіон брати найвищі тони: «струснеш Кавказ, впережешся Бескидом», «і братерство велике всесвітнє»… Де воно, те братерство? Он там, на Хорунщизні, де ще нині проллється кров рабів, які дозріли до того, що можуть різати один одного, а повелителям – у пояс, у пояс!

– Чого ви хочете від мене? – прошепотів здавлено Франко. Скрипаль по-своєму мав рацію, проте образа й біль дійняли поета: за яким правом цей нероба ображає мою працю? Він окинув музиканта холодним поглядом синіх очей і проказав сухо: – Так, я не зміг дати мільйонам у руки хліба, але в мене й моїх побратимів було одне знаряддя – рідне слово, і ми не змарнували його, не закопали в землю, а чесно вжили для великого діла. Чого ви хочете?

– Я ж до вас не підходив, – криво посміхнувся скрипаль. – Вам самим, видно, спотребилося чути думку з найнижчих низів, тож слухайте, коли ваша ласка… Ми колись зустрічалися з вами – і в «Монопольці», і в театрі «Яд Харузім», ви того не пам'ятаєте… Доктор Франко тоді так красно промовляв до молодих колег – не наслухаєшся; вони молилися на нього, деяким він давав перепустки у велику літературу, і вони відходили од нього, немов покульчиковані. А куди зайшли? Чого досягли? Світ здивували, народ свій піднесли на рівень світових культур?.. Я принаймні чесно зробив: порвав з облудою і граю, втішаю людей перед смертю. Бо всі загинемо, всі – як «Титанік»!

Останні слова музиканта трохи заспокоїли Франка: звичайний неврастенік з гумором вішальника, такі ніколи не мають рації. Він повернувся й кинув наостанок:

– Працювати треба, а не вдаватися до істерії…

– І «в праці сконать»? – затримав його музикант. – Почекайте, пане Франко, не кваптеся втікати від реальності у свій замок, бо навіть якщо ви в ньому створите ще одного «Мойсея», то на світі нічого від того не зміниться… Працювати, кажете? Бити бруківку на Личакові, там тепер прокладають камінну дорогу в майбутнє нинішні каменярі… Чому ж ви не пішли до них, робітників? Скажете, що працювали як письменник. Гаразд. Але ж я – маляр. Мої роботи розхапували в Америці, мене замучила совість, що чужинців збагачую, і я приїхав ощасливити своїм мистецтвом рідний нарід. А рідному народові воно не потрібне, йому потрібні лубки й богомази. Ви гадаєте, що хтось зрозумів ваш «Похорон» і від того став кращим? Той народ створив з вас ікону й прикриває нею своє лінивство і духовну неміч, своє боягузтво, сам же зупинився на рівні дикунів, які любуються наскельними розписами!

– Перестаньте блюзнірити! – скипів Франко. – Той народ дав Шевченка… Той народ… Ви чули хоч що-небудь про Стефаника, Лесю Українку?

– О-о, такі питання… Стефаника я бачив ще хлопчиною. А Лесю Українку напам'ять знаю… «Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий і коханий». «Хвала і честь! Нехай живе Роберт, король шотландський!» У нас, у ріднім краї, смердять міські смітники, і край цей героїв не народжує. Правда, був один, та його вбили. Погляньте, – він витягнув із внутрішньої кишені засмальцьованого фрака фотографію, – мій друг Адам Коцко…

– Чому ж ви не пішли з ним? – спитав упалим голосом Франко.

– Тому що й ви. Я ж нічого не вмію, крім малювання. І ще трохи граю. А мене солодкий коханий край викинув на тротуар, мов повію…

– Горе нашого люду в тому, – тихо проказав Франко, – що він заздалегідь хоче підписати контракт з отчиною за свої пожертви… Хто ж ви?