Розділ «Шрами на скалі Роман»

– Вам зовсім не причувається, пане Франко. Там зафрахтував собі місце новий жебрак зі скрипкою, на цей раз молодий, і, знаєте, таке в нього випещене, аристократичне лице… Та нині кожен заробляє, як уміє. Я, приміром, донедавна ходив на помешкання до панів послів Барвінського й Романчука. І стриг їх, і голив…

– О, вони мене теж стригли й голили!..

– Таке скажете… Звідки їм те вміти? – здивувався фризієр.

– Добре вміли, не бійтеся.

– А-а, ви собі про щось своє…

– Як і ви, пане майстер.

– То я хотів вам сказати, – продовжував фризієр, – що ходив донедавна на помешкання. А тепер перестав: маю не згіршу клієнтуру тут. Та до пана Франка прийшов би: дуже ви подались.

– Вас ноги ще не болять?

– Та звідки? Я ж колись у фузбаль грав.

Голембйовський струсив серветку, підніс дзеркальце до потилиці – Франко побачив перехрещені глибокі борозни на своїй шиї.

– Хоч би не показували мені, пане майстер, того, чого я міг би й не бачити… – Франко підвівся з крісла. – Чуєте, як грає? Та мелодія мене… Красно вам дякую.

– То як – приходити додому, пане доктор?

– Не треба, ви ж старші за мене…

– Зате я у фузбаль грав! Де ви мешкаєте, знаю. Я прийду перед вашим святом – про це вже всім відомо – мусите в той день бути елегантом. Пане доктор, не йдіть сьогодні в бік Хорунщизни, там може бути гранда. Коли я йшов до праці, то чув, як вигукували ваше ім'я, – вони також уже дізналися про ваше свято.

– А той грає і грає…

Франко вийшов з фризієрні.

Майстер Голембйовський трохи постояв у дверях, журно дивлячись йому вслід, серветка повисла на опущеній руці.

Франко простував у бік вулиці Зиблікевича, ось він дійшов до перехрестя Стежкового провулку й Академічної, за яким височіла фігура Яна з Дуклі. Біля фігури стояв русявочубий скрипаль і надривно, по-циганськи видобував смичком знайому мелодію вальсу.

І знову, як недавно в Коломиї, сплив у пам'яті Франка далекий і вічно живий спогад: у ресторації Ціти навпроти коломийського Ринку старий циган крає смичком серце, нахиляється до столика, за яким сидить Ольга Рошкевич – уже Озаркевич – з чоловіком, а навпроти них Франко; циган грою випрошує гульдена, спонукує до танцю, смичок ніби вимовляє слова: «І легше стане на душі, і легше на серденьку»; Ольга, бліда й сумна, встає, підходить до Івана, приколює до лацкана сурдута червону кокарду і запрошує до вальсу. «Заграй ми, цигане старий…» Останній вальс.

Хто це тут так само крає душу?