Розділ «Шрами на скалі Роман»

Я несміливо підходжу до археологів; вони порозсідалися хто де, а біля самої ватри на колоді сидить молода жінка; її вродливе залите червінню обличчя виглядає сумним, і я ловлю себе в цю мить на думці, що не радість, не втіха, а глибока туга властива душевному станові жінок усіх часів, бо їм суджено народжувати життя, призначене для смерті.

Жінка підкладає у ватру галузки пахучої смеречини, вогонь нарешті спалахує й висвітлює її постать у грубому, мов кольчуга, светрі, скісні половецькі очі, прилеглі листочки вух, розтулені, ніби від схлипу, губи; я бачу тепер у ній Зореславу, яку тільки-но вигадав, і мені стає втішно, що моя уява ожила в образі незнайомої жінки.

Але я здираю з очей романтичний флер, навіяний магією купальської ночі, підступаю до Михайла Федоровича, єдиного мого знайомого серед нового товариства, – може, на цей раз удасться розпочати розмову з ним? Сьогодні вдень він не був готовий до неї… «Що могло цікавити Франка в Уричі? Історія, друже, історія. Але відкладімо ці справи до завтра: в купальську ніч раз на рік треба очиститися від буденного накипу біля вогню, в купальську ніч виходять з недеїв лукаві босоркані й незлобні літавиці на залиті місячним сяйвом галявини, в цю ніч приходить ще й натхнення…»

– Не мучте себе так сьогодні, – сказав Михайло Федорович, коли я став поруч з ним. – Краще вихилимо по келиху, нині належиться трішки й випити.

Він обняв мене за плечі, підвів ближче до вогню, присунув ногою два пеньки, і ми сіли. Сідаючи, я помітив, як відсунулася назад жінка у грубому светрі, ніби підкресливши цим рухом, що між мною й нею повинна лежати відстань така, як є: я посміхнувся з її обачливості, байдуже відвів од неї погляд; та з моєю байдужістю вона миритись не хотіла й примусила мене знову глянути на неї: повела голівкою, висипаючи з-за широкого коміра светра на спину зливу лляного волосся.

– Ми завтра виберемось нагору й пошукаємо того напису, а нині ви про інше думайте, – вів своє Михайло Федорович. – Ось зараз ізворами нипають сільські знахарі – збирають арніку, звіробій, оман та всяке інше зело, знаючи з діда-прадіда, що на Івана Купала трави досягають найбільшої стиглості…

– Як ви дійшли до ідеї реконструкції Тустанського замку? – перебив я археолога.

– Ви знову за своє… Випадок. Я за професією художник. Більше десяти років тому приїхав сюди, щоб намалювати ці скелі, – і пропав.

– Випадок… Грибар теж нібито випадково знаходить боровика, бо ж міг шукати в іншому місці. Але якби не шукав, то й не знайшов би.

– Це правда, – посміхнувся Михайло Федорович. – І до пошуків треба бути готовим… Ви не бачили картину Миколи Реріха «Снігова гряда»? («Що за наслання?» – подумав я. Мені сьогодні весь світ чомусь здавався реріхівським: монументальність гір, передвечірній колір окрайок вершин.) Це картина з тібетського циклу… У глибині засніжена гірська гряда, на рівнині стоять мандрівник і проводатор, який дивиться мандрівникові у вічі, немов говорить: «Якщо ти готовий іти туди, то я тобі не потрібний, якщо ж ні – не зможу допомогти».

– Я знаю цю картину. Сенс її всіх стосується: мене, і вас, і цих молодих людей…

У гурті бренькнула тихо гітара, хтось замугикав знайому мені з дитинства мелодію «Заграй ми, цигане старий»; чорнобородий юнак підійшов спочатку до жінки, потім до нас, подаючи наповнені вином склянки.

Я крадькома глянув на жінку, вона владно затримала мій погляд.

– За знайомство, – проказала тихо й надпила трохи.

Я відлунням повторив ці слова і подумав, що добра доля посилає мені співрозмовника не з того боку, звідки я сподівався.

Відклавши склянку на траву, жінка сказала:

– Мене звуть Адріаною. А вас я знаю… Я чула нині вдень вашу розмову з Михайлом Федоровичем. Чому вас цікавить саме цей напис? Хіба мало подібних на Писаному Камені, в Бубнищах?

– Це був напис на честь Франка. І вибили його в 1913 році.

– Яке має значення рік?

– Він був особливий.