Розділ «Шрами на скалі Роман»

– Я воєвода Чермний, – мовив воїн. – Підійди ближче, щоб я побачив твоє обличчя.

Данило беззаперечно виконав наказ, тоді воєвода поклонився і пропустив уперед князя та його охоронців.

– Що привело тебе сюди, князю? – спитав, коли міст знову став другим заборолом.

Князь підступив до варти, протягнув до вогню закоцюблі пальці.

– Лихо, воєводо. Орда вже тут?

– Тут, князю. До замку не підступає, бо й підступити годі: я наказав опустити шлюзи й гаті, Вороновий потік став озером. На Соляному гостинці дозорці пропустили вас; та вернутися по ньому можна тільки з мого дозволу, бо на сигнал із замку відкриваються вовчі ями. Та й шість пороків[43] стоять на зрубах… Ординці розклали намети над Стриєм: як дізналися мої розвідники, ждуть, коли княжич Лев, який минулої седмиці мури Львова розметав, приїде сюди й Тустанську фортецю спалить.

– Не буде цього, – спокійно мовив Данило, і розпогодилось чоло у воєводи.

– Спасибі, князю. Ми так само між: собою порішили.

Князь зігрівся біля вогню, розглянувся. Довкола стояли озброєні вої з суворими обличчями. Заспокоєний Данило розстебнув ярицю на грудях, присів на колоду й аж тоді побачив за ватрою жінку в кольчузі: сумними очима, наче не помічаючи князя, дивилась вона незворушно, як облизують пломінці вогкі поліна.

Схопився князь.

– Що тут робить жінка? – суворо спитав воєводу.

– Нині у всіх лихо… – знітився Чермний.

– Полюбовницю завів у лиху годину і хтивість сієш серед ратників? – розсердився Данило.

– Ні, господине, – вже спокійно відказав воєвода. – Нікому ця жінка не належить. Прийшла живот свій оддати за отчину – замість мужа свого, убитого за твоїм повелінням.

– І– за отчину!?– звів брови князь.

– Право княже – милувати й карати. А отчина є отчиною поза твоїм правом, справедливим чи несправедливим.

– Хто ж ця білоголова? – поник голос у Данила.

– Жона Митуси, Зореслава, – мовив воєвода, і аж тоді підвела на князя очі жінка.

Майнув тільки мент моєї уяви, в який уклалась візія далекої історії, пов'язаної з Уричем, – моя, а не Франкова, я це добре усвідомлював. А втім, я переконаний: трагедія Данила Галицького, проблема занепаду Галицько-Волинської держави не могла не входити у сферу Франкових зацікавлень. Передчуваючи наближення революційної боротьби за волю народу, письменник не міг не задумуватися над подіями, що стали початком неволі, над проблемою збереження закладених у часи стародавнього народовладдя сил, які допомогли народові залікувати рани й залишитися живим – хай у летаргічному сні, але здатним до пробудження.

У цьому мій ключ до роману з часів Івана Франка? Чи в тому написі на вершині скали, який хочу відчитати? Мені треба з кимось розмовляти, викладати уголос свої думки – кому?