Розділ «Шрами на скалі Роман»

– Я Іван Косинюк, родом з Трійці, що біля Заболотова, маляр-модерніст, майстер американського регтайму, вчитель у єврейському хейдері й вуличний скрипаль. А як нажебраю грошей, поїду в австралійські джунглі й стану там королем людоїдів!

Археологи співали тихо й злагоджено; цю пісню Ізидора Воробкевича я любив змалку: її в компанії сільських учителів наспівував завжди мій батько; може, тому вона мене донині чарує й часто згадується, співається сама в пам'яті; я вдячний був тепер молодому товариству за те, що розбудило в моїй душі згадку про батька. Пісня закінчилася тихим приглушеним акордом, і тоді я почув підсилену потужним шумом бору тишу. Пісня ніби місток прокладала між мною й незнайомим товариством, мені захотілося до них на розмову – хай заперечують, підтверджують, підказують, навіть скепсис, що прозвучав у словах Адріани, став мені враз потрібен: я ще не написав – тільки обдумую, мені треба звіряти з людьми свої думки; я потиху, ніби крадучись, обійшов ватру і, не питаючи дозволу, присів на колоду біля жінки.

– Ви, бачу, займаєтесь нині спіритизмом, – промовила вона, не повертаючи голови. – Через одну деталь, та ще й сумнівну, хочете викликати з небуття, з історії давно не існуючий світ, щоб змоделювати його під свій смак. А потім напишете й примусите читача вірити, що був він саме такий, а не інакший.

– Навіть не знаю, що вам на це відповісти… Мене самого не раз мучили подібні сумніви, та ось в одній із статей Франка я знайшов відповідь на них. Історія, каже Франко, – такий будинок, який кожне покоління більшою або меншою мірою перебудовує для власних потреб і поглядів.

– А хіба ви знаєте, що саме потрібно нашому поколінню? Ви ж не ясновидець і не пророк.

– Пророки жили в пустелях, вони вважали, що наділені від Бога даром усе бачити й непомильно розуміти. Я так не вважаю, а тому йду до людей звіряти свої візії, зараз ось розмовляю з вами…

– Що я вам зможу допомогти… – Адріана обдала мене теплим поглядом, у якому, проте, не переставав жевріти скептичний полиск.

– Ніхто не знає, що йому більше потрібне: потакування чи заперечення, мудра порада чи спроба роздратувати співрозмовника.

– Я вас дратую?

– Поки що ні… Та ми ще й не розмовляли. Але я таки дещо скористав зі знайомства з вами: у вашій зовнішності побачив жінку, яка, можливо, стане персонажем мого твору.

Скісні очі Адріани ще більше звузилися й стали холодними.

– На роль натурниці я не надаюся.

– Даремно ображаєтесь… З якого часу слово «натурниця» стало мало що не сороміцьким. І зовсім безпідставно. Хтось же позував Леонардо, Мікеланджело. А письменникові теж треба спершу захопитись обличчям, полюбити його…

– І пізнати! Як же без цього! – вигукнула з іронією.

– А чому б і ні?

Я підвівся з колоди і ступив у тінь, де полишив Михайла Федоровича, – його там не було; я вийняв з кишені цигарки, запалив і почув, як легко, немов подув вітру, хтось діткнувся до мого ліктя. Поруч зі мною стояла невисока русоволоса жінка з прилеглими листочками вух і витонченим обличчям, у грубому светрі й джинсах. Адріана простягнула руку, попросила цигарку.

– Нині сваритися не можна, – сказала, притуливши палець до повних губ. – До того ж мені цікаво про щось дізнатися від вас. Ви набагато старші за мене.

– Принаймні у два рази…

– Тим паче… Ви, можливо, й бачили когось із тих людей, які вибивали на цій скалі напис. Це ж так цікаво… Бачили?

– Я не знаю, хто сюди приходив сімдесят п'ять років тому. Міг то бути Михайло Яцків, я добре знав його, вже старого… Міг бути й Стефаник. Франко ж мав їх за своїх молодих побратимів…