Розділ «Четвертий вимір»

Аркуш тремтів у пальцях, Гулак покірно прийняв вирок і все ж, немов засуджений до страти, який ще сподівається на чудо, прошепотів:

– Це неймовірно… Куди ж вона?..

Нана дивилася на нього – винувато і з докором.

– Батоно Ніколо, чи вам тепер не все одно?.. Мама не вернеться, хіба до мене. Я знала давно. Могла б про це сказати – та ви б усе одно її не відмовили. У той вечір, коли у Воронцовському саду археологи справляли бенкет, вона пішла – там ставили спектакль. У Іраклія взяла перепустку, ви ж її не запросили, а самі знаєте – мама не пропускала жодної вистави. Іншого світу не мала…

– Чому я не знав?

– Ви вранці поїхали у Мцхету і вернулися пізно вночі. Потім сказали мамі, де були, та вона вже цим не цікавилася. Далі ви існували поруч в окремих світах, які ніколи не стикалися. Та й до того було не краще. Хіба ви цього не відчували?.. Мама сподівалася тоді знайти вас на бенкеті, а зустріла Костомарова. Розпитувала його про театр на Україні.

– А далі?

– Далі? Мама поїхала туди…

– На Україну?! – зойкнув Гулак. Він зігнувся, мов від удару в сонячне сплетіння, сів у крісло, довго сидів мовчки, і згадалися йому слова Навроцького: «Ти давно відрізав пуповину», – але ж тоді того ще не було, ще бриніла натягнута нитка, яка в'язала його з батьківщиною, нею була Тереза, і ось обірвалася; тепер він усвідомив, що земля обітована віддалилася на недосяжну далечінь – за горами гори! – уже й не існує, нема ж бо з ким промовити слово про неї, щоб розбудити ностальгію, видавити сльозу.

– Не наша мати, а доведеться поважати, – повторив слова Шевченка, мабуть, востаннє, щоб більше ніколи не згадувати ні свого минулого, вистражданого за Україну, ні своїх друзів, які віддали життя за неї, ні рідної мови, – з кожним днем віднині він буде її потроху забувати, і забудеться вона зовсім, бо не стане в ній потреби. А життя залишилося небагато: чужа земля, яка насильно стала рідною, пригріє і легкою буде. Все. Чекання смерті закінчилося.

Гулак ходив відлюднений і самотній, упокорено чекав кінця, бо життя втратило сенс. Чому це не трапилось раніше, коли ще були енергія й бажання діяльності, які він з жорстокістю тюремника заковував у вериги мовчання… Якби воскресли – сповна віддав би краєві, який став для нього єдиною батьківщиною.

І раптом – струс: Валуєвський указ у Грузії! Ніби зв'язалася розірвана нитка – не туга за отчим краєм, а однакове горе в обидвох народів стало нею, і з кривди викресалась сила. Гулак відчув її – вона ще є! Чей не кинуть у мене каменем родаки, якщо віддам її до решти побратимам, – яка ж то втіха відчути воскреслу силу!

Серце людське, ти прокляте, серце жадібне й несите,

Часом злиднями розтяте, часом радістю зігріте…

Микола Іванович і досі не міняв свого маршруту: вранці ходив до храму Сіоні на заутреню, потім – до гімназії й додому. Тільки тепер, коли спадала спека, він деколи виходив на спорожнілий Мейдан, перетинав його і, минаючи храм Анчісхаті, прямував до Верійського спуску, де мешкав Петре Умікашвілі.

Сьогодні мав до нього пильну справу.

На Мейдані вирував натовп – Гулак здивувався: о цій порі площа вже б мала бути порожньою. Краєм ока помітив силуети поліцейських біля Метехського моста, глянув у інший бік – біля караван-сарая вешталися теж, щось коїться в місті. Іншим разом Гулак повернув би назад або збочив, – нині ж попрямував у людську гущу і радів, що колишня відвага не витруїлася у душі до решти і проростає тепер несміливо, та вперто. Не гаразд у місті, нелад серед народу? А який лад може бути, коли назріває протест? У всіх: у ремісників, що в робочій одежі, без інструментів, зійшлися на Мейдан, в учителів, і в учнів, і в убивців царя, і в мене, але у всіх по-різному він виявляється і всі по-своєму стають на прю. Хто знає правильну дорогу?

Він ішов крізь натовп, який щось-таки об'єднувало. Гулак зрозумів, що робочий люд вийшов страйкувати, хоч не міг збагнути доцільності цього нового способу боротьби: що поліпшиться від того, коли стане менше хліба, упряжі, горшків, підков, взуття? Чого можна домогтися неробством? Але не стоїть уже стражденна шкапа під сонцем, щаслива, що може витримати муки заради хазяїна!

Микола Іванович здригнувся, почувши знайомий голос:

– Гамарджоба, професоре!