Розділ «Четвертий вимір»

Гулак поглядає в бік «шахського» табору, де зараз має відбутися сутичка, і торопіє з подиву: на верблюді сидить не шах, а російський цар у треуголці, в мундирі з аксельбантами, а довкола нього міністри в чорних фраках і жандарми в уніформі – миттю переодяглись учасники карнавалу.

Вершник уже близько. Та це ж Гіві!.. Нараз глухнуть вуха – під ногами верблюда, на якому сидить «цар», розривається димова шашка, що імітує вибух бомби, «цар» падає долі – чи не так було справді з Олександром II? – хитнувся натовп, вершник зовсім близько, а на древку вже не лев, а багряне полотнище.

Тоді від Гянджинських воріт рушили з місця галопом кінні жандарми, перетяли дорогу прапороносцеві, почувся постріл, тіло вершника випросталося, з-під нього вихопився кінь і дико заіржав, красень парубок падає на землю, його покриває полотнище, верблюди топчуть натовп, «царський» почет кидається на жандармів, і вже не знати, де справжні, а де переодягнуті.

Люд кричить і розбігається, поліція стріляє з револьверів, набережна Кури порожніє, тільки Гулак стоїть закам'янілий, не в спромозі зрушити з місця. На землі лежить убитий Гіві, поруч – полотнище прапора, мов розлита кров. Він дивиться на свого друга і мовчки ридає, хтось бере прапороносця за ноги і волоче, а на його місці яріє червона латка. Все, що залишилося від кінто Гіві, його четвертий вимір.

Петре Умікашвілі

Ми з Ніколо два дні не відходили від Миколи Івановича – після кривавої кееноби він зліг. Це нас зовсім пригнітило: оголошення про те, що 15 березня Гулак прочитає лекцію про Шота Руставелі у приміщенні «Тифліського гуртка», ми помістили в газетах «Обзор» і «Дроеба» того ж дня, коли в Ортачалах був убитий ремісник Гіві. Що примусило старого йти в те сум'яття, де й дужого зіб'ють з ніг і притопчуть, ми не могли збагнути. А може, відчував, що над його знайомим – сусід то був чи просто майстер, у якого Гулак шив взуття, – нависла небезпека?

– Убили Гіві… – у сльозах прошепотів Микола Іванович, коли ми з Ніколо прийшли повідомити його про нашу домовленість з директором «Тифліського гуртка». – А його не можна було вбивати. Це дитина… Він іще не став мужем, а мав ним стати. Це був самородок, який шліфував себе самого, його смерть – блюзнірство, вона волає до Бога о помсту…

Про лекцію на тему «Витязя в тигровій шкурі», здавалось, треба було на якийсь час забути. Гулак, може, й одужає, та на дозвіл провести зібрання була марна надія. Поліція розганяла людей, якщо збиралося на вулиці більше трьох: холоста бомба, ще вибухнула під час кееноби, не провіщала спокою власть імущим.

Проте ніхто з міської управи, зайнятої обшуками по квартирах і арештами робітників, не звернув уваги на газетні оголошення. А Гулак одужав.

15 березня о восьмій годині вечора зал «Тифліського гуртка» на Головінському проспекті був забитий до краю. Те, що для грузинів лекцію про Руставелі прочитає слов'янський учений, безумовно, мало рекламний характер, а нині – після заборони викладання грузинської мови в школах і кривавого розгону кееноби – було ще й виявом протесту. Залу заповнили службовці, вчителі, учні і – головне – простолюд, який досі цікавився хіба що театром масок у балагані на Еріванській площі. Під оплески й захоплені вигуки зайшов до зали і сів у перший ряд знавець Руставелі Акакій Церетелі.

Тоді за кафедру став Гулак. Він поклонився Церетелі, присутність поета його хвилювала, проте був підтягнутий, енергійний, і ми з Ніколо замішувалися нашим старим. На його обличчі не залишилося й сліду від недавньої депресії, і я подумав, що справжнє його воскресіння прийшло до нього крізь лихо чужого йому народу. Валуєвщина у Грузії і розстріл кееноби в Ортачалах розвалили ту стіну, яка довгі роки стояла між ним, слов'янином, і грузинським світом, а зрештою – час замкнутості народного життя скінчився взагалі, нинішня боротьба почала вимагати спільноти всіх покривджених.

Я розглянувся по залі й побачив тут грузинів і азербайджанців, вірмен і росіян – бо ж Руставелі належить усім. З вдячністю глянув на Гулака – адже ніщо так не позбавляє проповідників розбрату ґрунту під ногами, як взаємне ознайомлення народів з культурними традиціями.

– Перш ніж розпочати свою лекцію, – заговорив Гулак лунким голосом, – я хочу попросити вибачення перед вами, що наважуся говорити про «Барсову шкуру» перед людьми, котрі набагато краще за мене знаються на красі й вартості цієї поеми. – Він знову глянув на Церетелі, потім у залу. – Але гадаю, що тут є також люди, мало знайомі з героїчною історією Грузії, з її літературою, і їм, можливо, цікаво буде почути думку слов'янина про чудову поему, про яку говорить кожен, та не кожен читав у оригіналі, і котру ще й дотепер дехто вважає переспівом із перських, аравійських чи індійських джерел.

До мене діткнувся ліктем Ніколадзе: відразу, мовляв, бере Гулак бика за роги; я ж думав, чому Руставелі стає дедалі ближчий людям інших національностей? Для Гулака – зрозуміло: передусім його з поетом єднає спільність доль; співець, якому було дозволено носити золоте перо на шапці, царський бібліотекар, за сміливість слова був вигнаний з двору й помер у вигнанні – в єрусалимському монастирі Святого Хреста… Та ось недавно угорський художник Зічі Михай, який цілий минулий рік прожив у Тифлісі, зарисовуючи типажі, натуру, прислав у подарунок «Тифліському літературному товариству» свою серію ілюстрацій до поеми… Не тільки спільність доль: і для Гулака, і для Михая Руставелі дорогий художньою проповіддю високих моральних засад, які визначатимуть характер суспільної формації.

Микола Іванович стисло переказав біографію Руставелі, і знову його голос став лунким і урочистим – він почав доводити національну самобутність поеми.

– Перська поема «Віса і Рамін» давно живе у грузинському варіанті, навіть придбала грузинську назву «Вісраміані», та чи стала вона духовним набутком широких мас? Ні. Зате грузинські селяни знають напам'ять тисячі рядків поеми «Барсова шкура», а окремі афоризми з цього твору повторюють люди, які не знають навіть імені Руставелі.

…я хочу попросити вибачення перед вами, що наважуся говорити про «Барсову шкуру»…

Таке народне визнання з усіх знайомих мені поетів заслужив собі хіба що Шевченко на Україні, вірші якого стали ще за його життя народними піснями… Жодна нація не бере чужого за своє, до грабіжництва вдаються тільки завойовники, а вони ніколи не уособлювали народу… Грузія має для себе поему Руставелі як свій власний скарб, бо в ній оспівані дикі нетрі й навислі скали Імеретії, шум стрімких потоків, опоетизовані красуні з відкритими обличчями – хіба знайдеш таке в Аравії? І міфічний дев тут, і пахучий шашлик, і до того ж поема за своєю формою нагадує грузинську народну пісню, де кожен рядок закінчується тією самою римою. А коли ще мало доказів для підтвердження самобутності поеми, то я наведу приклад, який здається мені знаменним. Є таке грузинське слово «квамлса», в іншій мові воно не вживається, і це слово не раз надибуємо в «Барсовій шкурі». Означає воно «зброя». Але не та, якою можна вбити безборонного ремісника на вулиці, і не та, таємницю якої зрадив продажний карачохелі, – це непоборна зброя духу, котру завжди тримає напоготові народ.

Сказати правду, я сторопів: про якого безборонного ремісника і якого продажного карачохелі говорив Гулак, знали, певне, дві третіх присутніх у цьому залі. Я нишком глянув на Ніколадзе: він був спокійний. Помітивши мою стурбованість, Ніко мовив шепотом:

– Ти не дивуйся, побоювання твої марні – що буде, то буде. Гулак не роздвоюється. Він або мовчить, або виходить з відкритим забралом.