Розділ «Четвертий вимір»

Шенгер демонстративно вийшов із зали. Яновський стояв блідий, він чекав вибуху, бунту, маніфестації. Однак цього не трапилось, ми тихо розійшлися, зневажені й упокорені, та стало нас удвоє більше.

Горяєва звільнили з роботи наступного дня. Його вислали на Ставрополыцину без права працювати в школі. Кажуть, він найнявся в якогось поміщика за пастуха.

На другий день я зайшов до директора по розрахунок – Ніколо Ніколадзе запропонував мені роботу в «Обзоре». У кабінеті навпроти директора стояли учень із класу Миколи Івановича – Цамая і сам Гулак. Я не впізнав старого: розпрямлений і злий, він говорив Маркову, показуючи на гімназиста:

– Я протестую. Ви не смієте його виключати з гімназії, він не винен.

– Вийди, Цамая, з кабінету, – мовив хлопцеві директор. Зачекав, доки зачиняться за учнем двері, тоді звернувся до Гулака: – Але ж він ударив товариша по обличчю.

– Але за віщо? Ви знаєте?

– Це не має значення. Він допустився рукоприкладства, а гімназійний статут…

– Це має значення. Чічакян обізвав його грузинською свинею… Самі розпалюєте ненависть, щоб легше…

– Ви бунтуєте, Миколо Івановичу! Як Горяєв…

– Я наполягаю, пане директор. Якщо Цамая буде виключений, я подам у відставку. Не буду працювати в навчальному закладі, який підтримує дискримінацію корінного населення.

– Змовилися… – процідив переможений Марков.

Того ж дня Гулак зайшов до мене додому. Я побачив на його обличчі свіжість, холодний полиск очей, зціплені губи – таким він іноді бував, коли виступав з доповідями в «Тифліському гуртку». З нього тоді спадала стареча втома, і я уявляв собі його, двадцятип'ятилітнього, на допиті в кабінеті Дубельта.

Я зрозумів, що Микола Іванович вирвався з тенет власного горя, і подумав: прийшов розрадити мене. Та він, нічого не згадуючи про зібрання в гімназії ані про інцидент з директором, поклав переді мною рукопис:

– Бажання працювати подібне до каменя в повітрі, – він мусить упасти… Довго затримував його, хоч і працював – для себе. Оце стаття «Стародавні автори про Грузію і грузинські племена». Давно написана, але я… Ось що: вона повинна саме тепер побачити світ. Ви у близьких взаєминах із Ніколадзе, занесіть йому в «Обзор». І ще хочу запропонувати: перекладіть статтю грузинською мовою і передайте в редакцію газети «Дроеба»…

Статтю Гулака цензура не пропустила. А шкода, ґрунтовно була написана… Та я хочу розповісти про головне. Колись мовчазний і відлюдкуватий Микола Іванович ніби зняв з шиї ярмо, ніби вийняв з уст кляп, – йому стало потрібно спілкуватися з людьми. Чи це самотність йому дошкуляла, ви ж знаєте – Тереза його покинула, а Нана переїхала до чоловіка в Гянджу. Та найпевніше – прокинулася у ньому жага діяльності, боротьби, уся його енергія, тамована десятками років, запульсувала, він пожвавішав, помолодшав, говорив багато і палко, я знову почав собі його уявляти двадцятип'ятилітнім – організатором Кирило-Мефодіївського братства.

Гулак

Не смерть страшна, а чекання смерті… Усі роки, прожиті разом із Терезою у Тифлісі, були для мене постійною тривогою, щоденним очікуванням лиха. Я знав – це станеться скоріше чи пізніше, вона піде від мене, її натура, життєздатність не вміщалися у чотирьох стінах квартири батоні Іраклія. Усі її функції зводились тепер до обслуговування мужа, це було для неї вузько й принизливо, Тереза ждала від мене несподіванки. Вона не могла повірити, що я назавше вдовольнив себе скромною посадою гімназійного вчителя, я ж не сподівався на більше. Знав, що моя мовчанка приведе мене до катастрофи, яка розтрощить мушлю мого сховку й розчавить мене самого. Що Тереза піде від мене, я знав з усього: її німий погляд, докірливе зітхання, стишений вигук захоплення, коли вичитувала в газеті повідомлення про приїзд на гастролі якоїсь театральної трупи, – все це я перекладав на слова, не вимовлені нею, і вони мене жорстоко шмагали, погрожували, застерігали… Я знав, що вона мене покине, й тоді, коли вона стояла перед дзеркалом, пишаючись своєю вродою, що не в'янула з роками, і тоді, коли розповідала про абхазок, які зачарували її, коли вона із своїм балаганом замандровувала аж у Сухумі чи Очамчире. Тереза водно твердила, що амазонки, якщо вони й були, то жили в абхазьких горах, бо й донині жінки там їздять на конях у черкесках і при зброї – цей ідеал жінки вона створила на докір моїй незахищеності.

Я знав, що не втримати мені мою кохану амазонку, мою цацалі, яка звикла до розкутого життя, і її самопожертва не витримає проби часу. І тепер, незважаючи на тяжкий біль, я дякую долі, що подарувала мені, як винагороду за всі страждання, хвилини справжньої радості – на одну лише таку мить я згодився б чекати все життя. Не скаржусь – за щастя треба розплачуватися…

Одного дня, повернувшись додому з роботи, Микола Іванович застав Нану – стривожену, розгублену, в сльозах. Нана подала йому складений учетверо аркуш паперу, він розгорнув, прочитав і відчув себе таким знищеним, мов вершник, якого скинули з коня.

«Дорогий Ніколо. За все тобі велика дяка, прости. Як буде тобі важко, Нана допоможе. Я більше не повернуся до тебе, мене покликали дороги. Тереза».