Розділ «Природа Новела»

Уже він щось видумає.

Адже ж у нього ще й червона шовкова хустка, котра їй була випала з-за пояса й котру вона забула взяти з собою. Як вона пахла! Бог знає, між яким зіллям лежала. З нею він може піти й до старої гуцульської знахарки. Вона, певно, поможе, коли вже нічо не поможе. Та поки що він не хоче мати з бабами ніякого діла. Сам хоче щось видумати.

Двері від хати отворилися, і вийшла його мати та й стала кликати до вечері.

– Не хочу їсти, – відповів смутно, не піднімаючи голови.

– Бог з тобов, синку мій, – відповіла мати поважно, – та я вважаю, що тебе хоче вчепитися слабість. Най Христос її задержить… най добрі святі її уб'ють.

Із засумованим лицем помацала його чоло і пробувала поглянути йому в очі.

Він бокував від її тривожно вивідуючих очей.

– А видиш? – сказала мати з тріумфуючою гіркістю. – Вони врекли тебе там в долині. Бог би їм заплатив. Дай-ко, най я ти[168] виссу з чола нечисте.

І, цілуючи, виссала з його чола уроки.

– Так, тепер буде ліпше; а потому знов я згашу вугля і підкурю хату зіллям. Ах, – нарікала, – нещаслива тота година, коли ти втяв оце дерево. Вернув єсь ся мені домів хорий і зі спущенов головов. Сопілки не киваєш[169] і мало що їш. Святі уб'ють зле, вержуть його на твоїх ворогів. Но, ходи в хату… чого ти тут із сокиров?

– Хочу йти в ліс.

– Чого?

– Хочу втяти ще одну смереку.

– Чи ти вдурів? Боже тебе борони! – сказала перелякана. – Хочеш другий раз бути замкнений… і захорувати? Дай покій, душко, дай покій. Ще держать тебе лиха година, і ти ще не цілком чистий.

– Я піду, мамо, мушу йти, – відповів мрачно і опустив голову, укриваючи лице обома руками.

– Я, – казав він далі, – хочу покласти тут коло колиби ще одну загороду на вівці. Може котра заслабнути, і ти б її дозирала, як я є в лісі коло других або коло коней. Я се зроблю, мамо. Та тепер я злізу з гори в ріку, де ловлю пстругів[170], і витну там смереку. Там ліс густіший, ніж деінде, і голос сокири загубиться. Я втну дерево попри саму землю й накрию пень мохом. Таки на місці нароблю собі вориння і вкину тріски в воду, нехай тоді йде хто й подасть мене до суду! Я не боюся!

Останні слова сказав із мрачною рішучістю і встав.

– А тепер я йду, мамо; бувайте здорові й не ждіть мене перед опівночев.

– Коли се конче мусить бути, то йди, – сказала сумно мати, – та ліпше було б, якби-сь лишився дома. І погода ще може обернутися; сегодне не цілком вишумілося.

– Ні. Сегодне не загостить другий раз; онде все миготить вечірня зірниця, та й місяць сегодне вповні!