Розділ «Земля Повість»

– На, маєш, так приходить смерть! Але вона йому вже здавна стояла за плечима.

– Та й на місці застрілив його? – скрикнув Петро.

– Ні, не застрілив; поцілив у клуб! Він лежав, підпливаючи кров'ю. Цілий покій закрасив кров'ю, і громада людей збіглась зараз, бо то було при дорозі. Той лейтнант мешкав при дорозі. Мені показували ту хату. Я видів ту хату. Висока панська камениця з великими довгими вікнами.

– А відтак?

– Відтак?.. Лежав кілька місяців у шпиталі, вимучився, сарака[97], бо йому не могли витягнути кулі. А він був такий здоровий і міцний хлопець, саме такий, як Михайло. Акурат, як Михайло. Аж вилисів відтак. У шпиталі. Борода йому виросла аж по груди, отак… А накінці випустили його цілком на волю. Два жовніри відвезли його додому.

– Ото мала його мамка потіху, як увиділа його такого! – майже заспівала з жалю Докія, похитавши, як перше, головою.

– Мала…

– А тато, сарака?.. – закинув Петро.

– Тато?.. Тато, кажуть, так плакав, що гадали, що минеться[98]. Нічого не знали. Він не міг писати. Вони писали до нього два рази, але він не відписував. Та й що мав писати?

– Йому вже все одно було… – сказав Петро з легким усміхом і далеко сягаючим тоном.

– А його тато був багатий ґазда! Мав поле, мав худобу, вівці…

– Яким чоловік іде, то знає, але як поверне, то не знає! – обізвалася знов турботно Докія. – Се лиш Бог знає!

– Се лиш Бог знає! – повторили інші всуміш. – Се лиш Бог знає!

Вони всі любили й поважали Михайла й цікавилися щиро його долею. Тепер кожде глянуло на молодого хлопця зі співчуттям.

Він стояв он тут нерішимий і оглядав то свій клуночок, то товарину.

– Ти уважай, синку, як будеш брати яку стрільбу в руки, аби, не дай Господи, не лучилося тобі яке нещастя. Ніколи не можна знати, звідки воно приходить! – остерігала поважно Докія.

– Він обережний! – обізвався нараз Івоніка, що мовчав досі уперто. – Він дуже обережний…

– Я того не боюся! – відповів Михайло, насилу усміхаючися. – Я якщо не мушу, то й ніколи не взяв би стрільби до руки.

– Ні, ти мій паничику, се вже я знаю! – гукнув весело старий Петро. – Я знаю, що ти убиваєш зайці буком!

– А то, може, не добре? – відповів, усміхаючися, хлопець. – Мені не треба ні пороху, ні шроту[99]! Я таки зроду не любив стрільби! Стрільби чи там пістоля уникав я з дитинства. Воно скрите й небезпечне, мов нечисте.