Розділ «Земля Повість»

– Ой, правду кажеш; ой, бігме, що правду кажеш! – притакнула Докія.

– Ну, але тепер ходім! – обізвався твердо й різко Івоніка. – Час не стоїть.

Він був глибоко зворушений розмовою знакомих, але не зраджував себе. До того було йому дуже прикро, що зайшли в таку розмову перед Михайлом. Відчував, як хлопець в'янув під враженням оповідання.

– Ні, ні, не стоїть! – кликнули всі троє в один голос.

Відтак стиснули мужчини Михайлові руку, бажаючи йому щастя й здоров'я на дорогу й на будуче, а Докія, котру Михайло поцілував у руку, поблагословила його.

– Дай тобі Боже добрих днів і доленьки доброї! Не забувай, синку, за нас та справуйся добре! Добре тобі буде! Доброму всюди добре! Тужити – не тужи, синку, бо однаково треба свій час відслужити. Не бануй[100] за хатою, а на Різдво приходь. Ми пшениці наваримо, паляниць напечемо. Приходь коляду доколядувати!

– Та не фудулися вже дуже, як вернеш капралом! – підкинув давнішим веселим тоном Петро. – Вертай та почастуй дома доброю горівкою. Тато прилагодить. Будемо пити так, що нам у голові шумітиме. Не бійся, все буде добре! Все минеться!

Як минали панський двір, Анна стояла коло брами. Стояла висока, рівна й поважна, мов статуя. Її обличчя було блідаве, а очі гляділи мов із другого світу на батька й сина. Оба поздоровили її, а вона відклонилась низенько. Цілу душу вложила несвідомо в сій хвилі у поклін…

Прямуючи до великої одинокої корчми під лісом, що становила граничну точку межи двома селами і все була переповнена гістьми, здибали напроти себе Саву.

Він ішов повільним кроком. Ледве волікся. Закинув руки на плечі, а голову спустив як звичайно вниз.

– Ти не коло хати? – спитав його Івоніка.

– Я ходив до Мендля по тютюн! – відповів їдко. – Хати не вкраде ніхто! У Мендля ждуть на тебе другі рекрути! – звернувся до Михайла. – Підете разом; бувай здоров!

– Бувай здоров, та й давай позір[101] на все! – просив його Михайло, простягаючи до нього руку.

– Давай ти позір! – відповів йому Сава, засуваючи уперто капелюх набік. – Ти тепер ідеш межи ґудзики! Я маю ще час!

– Іди до мами; вони самі, – радив батько. – Будуть плакати!

– Нехай їх ті потішають, що їх сьогодні нагодували! – відповів він, роздувши губи, і обернувся до них плечима.

– Нещастя з тим хлопцем! – сказав Івоніка, зітхаючи. – Ні в чім йому не догода! Мама лишила йому їду – се я знаю!

– Не докоряйте йому, тату, він ще дурний і не буде все такий! – уступився за брата Михайло. Був розжалений до глибини душі, особливо ж по стрічі з Анною, і був би рад бачити все в мирі, тим більше, що розставався з ріднею і окружениям на довгий час.

Старий усміхнувся болісно.

– Хто йому рад більше добра, як я? Він добрий, я знаю! І чому не мав би бути добрий?