Розділ «Земля Повість»

Місяць стояв нерухомо на ясному небі, звертаючи своє розжарене обличчя повно до землі. Все потонуло в мовчанні. Могутнє, мов царство, прокинулось воно, а в нім заворушилось життя, німе, незглибиме, і нечутними, невидимими рухами покермувало будущими подіями сліпих на його існування істот…

VI

Настав жовтень.

Небо звисало одною сірою, мрячною масою над землею.

Великий ліс, що задержався коло села, виглядав поважно і стурбовано, і лиш десь-не-десь дрижало замираюче пожовкле листя на чорному гіллі, зеленілась якась витривала ростинка на землі, зрештою лежали лиш грубі верстви обпалого листя у пнях дерев і панувала тиша…

Над лісом виглядало інакше. Густі маси мряк, здавалося, лежали в лінивих формах, у німій боротьбі з чимось. Магічна сила лісу силувала їх клубитися над його понурим верхом, між тим коли їх тягнуло в далечінь.

І потяглися в далечінь.

У сумовитих неповоротних постатях простяглися над голими стернистими полями, доки око сягало, одностайно, сіро, знімаючися й упадаючи, неначеб шукали відповідного місця, де б могли сформуватися в хмари. Так тягалися, блукаючи цілими днями. Відтак згубилися, і на полях стало ще пустіше.

Земля здавалася ще чорніша й голіша, і мимоволі прокинулася туга. Тяжка, пригнітаюча туга, що укладалася над усім, гризлива туга, якої сила остільки зростала, оскільки йшло до днини. Ніжний дощ росив безнастанно. Нечутно усувався з понурої висоти, розкладав повітря і розсівав смуток холодною мокротою. Такого одного дня покинув Михайло своїх батьків і свою землю.

Сава лишився останньої ночі перед його від'їздом у сільській хаті на варті, а Михайло ночував із родичами в бурдеї. Мусив досвіта вирушати з батьком у місто, а мати рішилася сим разом остатися до повороту батька при худобі і бджолах у полі. Останній вечір хотіла перебути з сином.

Плакала ненастанно. Раз у раз заглядала до його клуночка, чи все вложила йому, що постановила, чи чого б йому ще не потрібно. А переконавшися за кождий раз, що все було так, як склала, почала турбуватися, що йому все відберуть у касарні і при вступі до служби.

Ані син, ані батько не могли її в тім згляді цілковито успокоїти. Оба гляділи в будуче життя, як у ніч. Було для них зачинене. До того володіло ними пересвідчення, що у війську панувала над усе строгість. Безоглядна й безпощадна, одинока строгість.

Раз у раз споглядала на сина, як виглядає. Неспокійними очима вигрібувала щось із його обличчя. Відтак питала:

– Чого тобі ще треба? Може, тобі чого треба?

Він не відзивався. Його очі заходилися грубими слізьми, і він відвертався від неї. Слова покидали його, одно по другім губилися в його душі, і він німів. Та проте ніколи не чув у собі стільки відтінків чуття, як тепер… Коріння його душі хиталося, а хвилями вривалося десь у бездонній якійсь глибині. Глухо, без лоскоту[94]. Проти того никло все, що б не сказав. Та й не знав би, що сказати…

– І не мордує нікого, і не ріже, а мучиться, як той, що лежить у крові! – сказала заплаканим голосом Марія, коли він вийшов надвір, а вона поралася із сніданням сірого поранку при світлі в бурдеї.

– Або то вже все? – відказав Івоніка. – Кров страшна, але… ей Боже!! – махнув рукою й занімів. Не доріс до того, що відчував і що в'язалося довкола нього й над ним невидимими тисячними ниточками…

Насилу їв Михайло снідання. Горло було у нього мов зашите. Найрадше був би плакав, як мала дитина. Йому здавалося неможливим, зовсім незрозумілим, що мав уже зараз, за годину все покидати. Навіки, може, покидати…

Бувало часто, що при війську вмирали. Навіть тато казали раз одному знайомому, що таке буває часто. А його тато не говорили ніколи чогось, що не було правдою.

Старий Івоніка здавався від усіх найбайдужнішим. Сповняв свою звичайну працю. Обійшов худобу, заглянув до бджіл. Обійшов стоги, однак коли бачив себе на хвилину сам, стогнав тяжко. Щось, мов камінь, лежало йому в мізку, і він не міг того усунути. «Михайло йде!» Поза тим не був в силі більше думати. Воно всисало в себе все інше рухливе. Лишило лиш одно свідоме: «Михайло йде!»