Розділ «Земля Повість»

Надворі зверталася до нього рівна, чорна, землиста просторінь і говорила тисячними очима і устами: «Михайло йде!»

Все тхнуло тою свідомістю. Звисало в воздухах і в одностайній сірині небес.

Неспостережена трагедія, що з'являлася всюди на невидимих пальцях щодня, прокинулася і на полях…

Одно коріння виривалося й уривалося. Нечутно, невидимо, в супроводі глухого мовчання, без барв і голосних рухів, в самій щоденній одежі…

Михайло вступив до стайні. Там стояли його пишні воли й одна корова з кривими рогами, що належала до Сави. Всі три штуки обернули ліниво голови за ним, дивилися й жували. Він обняв їх за порядком за шию і притиснув до себе. Такі добрі звірята… а мале теля, що було в малій із різок сплетеній кучці в одному куті стайні, скочило при його приближенні на рівні ноги й витріщилося на нього великими сполоханими очима… Що се мало таке бути? Він приступив до нього і хотів його погладити, але воно відскочило з жахом від нього і гляділо за ним недвижно ще довго, хоч його вже давно не було в стайні…

– Тату, принесіть мені мою сопілку, як прийдете другий раз до мене до касарні! – просив він старого, вступаючи до хати. – Може, я коли заграю собі на ній; тепер мені не хочеться якось її брати!

Старому задрижало щось коло кутиків уст, а Марія прикрила долонею губи. Вона плакала нечутно, бо Івоніка сварив її, що своїм плачем завдає синові лиш жалю.

– Що вже ти там, синку, награєш! – сказала здавленим голосом, уривано і силувалася всміхнутися, та замість того вибухла голосним плачем.

Усі плакали. Михайло приступив до неї.

– Перестаньте, мамо, – сказав. – Мені й так серце каменем лежить. Перестаньте, мамо, та й бувайте здорові!

Взяв її руку й підвів до уст.

Вона цілувала його раз по раз у голову і притискала до грудей.

– Бувай здоров, Михайлику, бувай здоров! Не забувай за мамку; вона стара і слаба і може вмерти… Михайлику, прийди скоро назад, верни скоро-скоро…

Не могла докінчити. Плач знов прокинувся в горлі.

– Я прийду, мамо, певно прийду: може, на Різдво…

– Ой, прийди! – І махнула рукою.

– Пришліть пшениці і приходіть!

– А видиш? – зойкнула вона і розплакалася гірким, розпучливим плачем. Івоніка квапився. Мусили йти до сусіднього села піхотою і тільки звідти мали сідати на залізницю.

Відтак вийшли всі троє з бурдея.

Ніжний, ледве замітний дощ росив униз, і маси мряки звисали над землею. Далеко вокруги тягнулися стерні, і великі громади кавок[95] кружляли у воздусі, випочиваючи від часу до часу на гіллі дерев малого ліска, приналежного до бурдея, або і на самім бурдею.