Розділ «Земля Повість»

Бліда, як стіна, жінка гляділа з широко отвореними очима вперед себе в якійсь предивній, загадочній задумі, а відтак зірвалася зі свого місця на рівні ноги.

З лихорадним поспіхом закинула на себе сердак і вибігла живо надвір. Та тут же остановилася на хвилю. «Де її шукати? Куди вона, нещасна, пігнала?»

– Анно! – зойкнули її викривлені уста з неописаним жалем, немов благаючи. – Анно, прийди назад!

Повно сліз найшло їй раптом в очі, і вона мов крізь серпанок гляділа вперед себе.

Перед нею лише поля зеленілися.

По маєвім дощі зеленіли й пишалися, дерева розвинулися, поприбиравшися в ясну розкішну зелень, і позаквітчалися в білі, рожеві китиці цвітів.

Вогкий запах маєвого цвіту розходився у воздусі й голубив насилу до себе.

Земля розкошувала…

Хутко по тім відвезли Анну до шпиталю. Село зобов'язалося понести кошта за неї, і з сим, здавалося, настав уже супокій у голосних подіях села, вернулася рівновага в розколибані уми й серця.

Все добігало ніби закінчення… і праця, та сіра, невсипуща, одностайна праця, – вона наложила на все свою печать і замкнула кождому уста. З дня на день вимагала свого часу і їй призначені сили, неустанно утримували руки в руху, перетягалася з одної пори року в другу, зростала, опадала і знов піднімалася, і так затирала незамітно всі події, а з тим минувшість і спомини про неї. Се лише так виглядало зверху. Але що в дійсності було, всередині? Там не завсіди пливли одностайні, однакові струї…

XXX

Шостий рік минає з того часу.

На далеких полях грало на відміну різними барвами, і грало життям і мертвотою.

Правильно наверталися восени смутні маси мряк, уступали покірно незчислимим звіздкам снігу, а відтак розкішній зелені весняній.

Тихо, нечутно ткає природа свої події по черзі і не зміняється у своїх установах.

На полях все ще видніється бурдей.

Стоїть, як стояв, і лиш що незамітно в землю западається.

Його дрібні віконця блимали проти сонця, мов очі, що старіються, а у сльотних днях плакали великими, тихими сльозами.

В ньому вешталося лише двоє старих людей – Марійка й Івоніка. Вона зісохла, мов скіпка, а він передчасно постарівся. Чи жаль, чи тяжка праця їх так позбавила із сил? Здається – одне й друге. З ніким не зносилися й жили лише, як здавалося, для своєї землі і для своєї худоби, а праці не покидалися. Святочні дні здавалися їм задовгі, а робітні закороткі.

– Для кого їм ще так гарувати? – дивувалися люди. – Для Сави того доста, що мають, а їм, старим, чого треба? Печі теплої та трохи теплої страви.