Розділ «Земля Повість»

XXIX

– Анна дуріє!

– Що з нею?

– Хоче вбити Саву…

– Ей Боже!!

– Жаль заступив їй розум…

Так ходило селом від уст до уст – і се була правда. Де б і не добачила вона його – на полі, на дорозі, в селі, тут і кидалася на нього звірюкою й силувала вдушити. Забувала про ціле своє окружения, про все, а бачила лише його. Гнала за ним, мов тигриця, сиплячи іскрами з очей, і кричала:

– Ти, убійнику, ти, ти, я тебе уб'ю! – І за кождим разом була б йому не одно заподіяла, наколи б у нього не були скоріші ноги, як у неї.

І дивно: лише її одної боявся молодий, мовчазливий. Боявся боязню, якою лякаються лише цілковито дикої, небезпечної звірини. Він зойкав, як вона гнала за ним, а його очі ставали з переполоху непритомні. Знав і відчував: вона одна могла йому горя нанести. Ніхто інший з людей. Ніхто його словечком не торкав, не питав, не грозив. Ніхто нічого не говорив, не шкодив. Лише одна-однісінька вона. Вона була карою он тут для нього на землі. Все інше він немов у своїх руках держав. Від її першого нападу почав ходити до церкви.

– Святий став! – перешіптувалися глумливо між собою люди. – Мабуть, ненадовго!

– Чому ні? Може, він уже жалує…

– Бо так! На Великдень узяв його батько з собою до церкви. А як були вже недалеко Григорієвої хати, він відділився від батька, як та машина, і пішов через чужі сади до дівчини. Старий лишився сам і мало що з сорому в землю не запався. Йому світ потемнів. Всі ґазди, що йшли тоді, бачили се.

– Страх!! Рахіра з ним щось заподіяла. Зілля, матригунів дала. Він усе робить, чого вона хоче…

– Господи, борони перед матригуною! Але Анна йому щось вистроїть. Недурно вона пережила оце все. Адіть, як його уздрить, видите, яка стає? Най Господь боронить!

– Убійницею стала б, якби не утікав! А здавалося, така добра!

– В чоловіці якби дві душі. І якби одна в одну прокидалася…

Одного разу сиділа Анна з товаром у полі. Сиділа під одним корчем лісового оріха й годувала одно з близнят, що мала при собі. Нараз побачила Саву, що надійшов із-боку. Її очі загоріли, мов у дикої звірини. Поклала дитину осторожно на землю на сердак, а сама кинулася ззаду на пальцях за ним. Чи відчув він небезпеку?

Так, здавалося.

Блискавкою оглянувся, однак уже було запізно. Вона закинула йому обі руки за шию й почала давити.

Він ревнув, а відтак почалася боротьба.