Розділ «Земля Повість»

І забирався їй з очей.

«І ніколи не згадає його! – говорила собі гірко у душі. – Неначеб не мав ніколи брата!»

І справді, для Сави не існувала пам'ять про брата. А коли й згадав його іноді хто при нім, він оставав глухий і німий, мов мур. Затинався і замовкав за кождим разом.

Хто б хотів був насилу видобути з його уст ім'я брата, був би скорше того дива дожив, що він сам себе калічив би. Лише очі його миготіли боязко, грудь дишіла тяжко, мов із раптової втоми. Він засапувався, блід, а уста кривилися болісно. Таким чином приводив матір до божевільного обурення проти себе.

І так стягнув на себе те, що мусив стягнути.

Ненависть матері.

З певним кроком, з блідим видом і палаючим зором.

Вся її любов, якою квиліла за ним колись, все її почуття для нього, що колись робило її сильною, відважною, беззглядною, зібралось в одно-одніське могутнє почування – в материнську ненависть.

Вона почала клясти.

Зразу шепотом, зрідка – жахаючися сама своїх страшних слів, розриваючи їх на смутні шмати, а відтак пристрасно й з диким вдоволенням.

З чорною землею в устах і руками зложеними навхрест хотіла його бачити. До війська нехай би знов ішов, але не накоротко, а надовго, і вона ще за ним тоді каменем кине. І як Михайла… як Михайла… нехай би його в кусні тяли… І в самій півночі ховали… Чув він те?

Вона має лише те одно бажання в житті і більше нічого.

Вона знає лише ту одну просьбу до Господа Бога. І всі нехай би про се знали. Всі, що знали її старшого сина й що любили й шанували його, як шанує його пам'ять і душу вона…

– Сава виробив те, бадіко, Сава!! – жалілася чоловікові.

А він мовчав. Сам знав уже давно. Від першої хвилі. Але ніколи не був би їй того сказав. Ніколи, доки Бог позволить їм удвійці дожити. Не хотів класти на неї тягаря зі своїх уст.

– Така доля наша і наших дітей! Не плач!

Чи був він сильніший в горі? Податливіший проти замахів судьби? Менше чутливий?

Вона зненавиділа Саву, а він усе любив його. Тайком, з мовчаливими устами, помимо всього любив його й жалів над ним. Його любов була для обох однакова, велика і не знала ні в чім границь. Вмерлого не забував, а живого оплакував невидимими, духовними сльозами.

– Чому ж ти пішов від тата? – питав умерлого, а про живого думав: «Чому вчинив таке, коли я його любив? Я ж бажав обом добра!» І відчував лише несказанний біль і жаль. Але ненависть не знаходила місця в тій безкорисливій гармонійній душі.

Він болів над своєю жінкою, що перемінилася в якесь одностайне, неприступне, втілене горе, і втихомирював її, як міг.