Розділ «Земля Повість»

Та й захлипав уголос.

Відтак серед шаленого жалю, окинувши її зором, неначе його пхнуло вдарити її, зірвався насилу зі свого місця й метнувся надвір…

Вона лишилася одна в хаті. Біла-біліська.

Велика муха перелетіла повз неї і вдарилася з бренькотом у шибку.

Вона повела тупо за нею очима.

Не знала докладно, що з нею діялося.

Вона свої любила діти, страшно любила їх. Кров була би дала за них. Відтак щось сталося… помішалося… і тепер вона винувата… І вона відчула, що була винувата. Михайликове хлоп'я приносили до неї… ось тут, на тім порозі, подавали їй… просили за своє прийняти… вигодувати в пам'ятку по нім… собі на потіху… а вона відігнала її… з оцього порога відігнала. Хлоп'я Михайликове…

Господи Ісусе Христе!!

Що їй було? Чи в неї розуму не стало? Відібрало їй розум? І метало нею то в одну, то в другу сторону. То до Сави, то до Михайла. Миналася з жалю та розпуки за ним. Вона любила свої діти, хто закине їй на світі, що вона їх не любила?..

«Будемо годувати діти Савині та Рахірині… а Михайликові уступилися нам навіки з дороги!..» – шепотіло щось із дна її душі до мозку.

«Савині та Рахірині!.. Рахірині, Маріє!!»

«Савині!!» – відповідало щось само із себе.

Сава вбив його, Сава!

Ніколи не буде годувати!

Скорше вже їй руки відніме…

Ех!!.

Щось боролося тяжко, нечутно між собою, а вона терпіла під тим пекельні муки.

«За два-три роки було б уже тупцяло коло вас, було б уже бігало за бабунею!» – обізвався голос білоголової старухи в її душі.

Аякже! І вона робила їй той закид, що ось тепер її чоловік, ота беззуба баба, що все знала.

Вона гризлася та їлася неустанно, бо чим було сироті двоє дітей вигодувати? Ая, Маріє! Зле зробили! Були б собі Михайлика малого вигодували… бо таки казали, що й «Михайликом» його охрестили…