Розділ «Земля Повість»

Окрик болю роздався в хаті.

– Не заводіть, Марійко! Се вже нічого не поможе! Так мало бути, й так сталося! А те, що я бачив, то бачив на свої очі, і най скажу, бо дуже мені тяжко з тим на душі! Я хочу того позбутися! Я не хочу бути ніяким свідком, нехай мене Бог боронить! Оце кажу лише вам, бо мені дуже тяжко з тим на душі! А ви кажіть бадіці або не кажіть, а вам най я скажу та й позбудуся каменя з душі!..

Вона притиснулася близько віконця і зігнулася над ним. Наставила вухо й напружилася, мов струна.

– Що бачили? Кажіть! А може б, ви увійшли до хати? Надворі змете вас!

– Не змете! Не треба, аби ви мене виділи; доста вам буде того, що вчуєте! Тоді, щоправда, була нічка ясна й погідна, як я бачив! Ішли оба разом…

– Михайло!! – крикнула вона переражаючим голосом.

– Він і той, що його справив на тамтий світ! Молоде, як бджола, а вже убійник!

– Михайле! – крикнула знов Марія й почала товкти головою до стіни.

– Не заводіть, Маріє! Він уже не вернеться до вас! Слухайте, най вам скажу! Той ішов поруч із ним і мав на плечах рушницю! А я вертав з міста, і замануло мене вертати попри ліс додому. Як мене минали, Михайло поздоровкав, а той шукав очима землі. Блідий був, най йому Бог простить, коли має які дні перед собою! Та кара не мине його! Вона пристане до нього та супокій відбере! Та я їх здибав! йшли близько себе, Михайло говорив, а він слухав…

– Хто се був, хто се був? – скричала Марійка, притиснувши побіліле лице до шибки…

– Нехай вже вам Господь Бог його ім'я назве, вже я не годен його вам сказати! Добре, що вам оце сказав, бо не мав спокою. Бувайте здорові!

– Сава! – крикнула Марійка не своїм голосом, а відтак, як божевільна, кинулася до дверей. Почала сіпати дверми, розривати, та воно не йшло так скоро.

– Не проклинайте його вже надто тяжко, ви ж мати… – почувся востаннє остерігаючий голос, а відтак мигнула тінь попід друге вікно і втихло…

Марія забула, що ще й мотузком обмотала клямку з великим цвяхом коло замка, побоюючися заєдно появи жандарів. До того тиснув протяг дверми назад до хати й грався її слабими силами.

Врешті розірвала їх широко й виглянула надвір.

Слабе світло, що впало снопом із хати перед поріг, освітило купу наметеного снігу перед сіньми. Кілька слідів, а більше нічого. Сильний рвучий вітер бив її острими зимними[145] колючками по лиці й очах, і вона мусила їх заплющити. За хвилю кинулася під хату в сторону вікна.

– Бадіко!! – зойкнула.

Та ніякого бадіки не було. Він зник, мов під землю зарився.

– Бадіко, хто се був? Кажіть, хто, і увійдіть до хати! – кликнула вже голосно, але лише гомін і свист вітру відповідали її тривожним питанням. Підбігла кілька кроків поза дім на подвір'я, надслухувала й знов кликала…

Ніхто не обзивався.