Розділ «Земля Повість»

– У Михайла знов кров! – запищала Марія й кинулася стрілою до вмерлого.

– Його кров кличе мене! – кликнула Анна. Похилилася над ним, дико витріщивши очі, і замовкла.

– Капає… капає кров… – прошептала, – віджила, коли мене твоя мати сукою прозвала…

І повалилася без пам'яті на нього…

Одна свічка, що горіла в головах умерлого, впала, покотилася саме до ніг Сави і тут загасла.

Івоніка завважив се. Підняв свічку, запалив наново й поставив на місці.

Відтак вийшов надвір і ймився за голову… Він дожив чогось страшного, чогось, що, відай, не мало понад собою страшнішого на землі.

Місяць зійшов велично і спокійно й освічував далекі пусті поля, що кожде стебельце і кождий голий корчик виднівся виразно.

Неповоротно й боязливо поволоклася тінь за Івонікою, якого тягнуло в самоту і який, плентаючися, мов блудний, між стогами… був би найрадше в землю зарився. Раз коло нього… а раз за ним простягалася, маячила в різних формах тінь і держалася ціпко п'ят старого чоловіка. Нараз скорчилася блискавкою вдвоє, начеб хотіла в слідуючій хвилі скочити йому на плечі і вдусити його, але він уже й сам лежав на колінах.

І справді.

Він кинувся до землі, знявши руки вгору, і почав молитися й бити поклони.

Він не молився словами.

Слова застигли йому в груді й у мізку ледом, відколи побачив свого найстаршого сина блідого й мертвого на возі, і знав лиш те одно, що великий гріх, якого все боявся, впав уже на його дім, і що він походив від Сави. Сава любився з Рахірою – в них була одна кров, – а за се Бог тяжко карає.

Що мало далі бути – не знав. Нещастя його було таке велике, що він не був у силі далі думати.

За землю підняв Сава руку на свого брата: лиш за землю! Що іншого не могло тут бути, а чужий не сповнив сього страшного злочину.

Як одинак, надіявся колись дістати всю землю.

Впав чолом до землі.

От чого він дожив!..

На те працював ціле своє життя, гріб, згортав кожду грудочку землі, на те, щоб відтак один другого пігнав у ту землю.

Його нутро прокинулося в один-одніський дикий голос, а сей голос кричав у шаленім болю лиш одно палаюче слово: «Сава!»