Розділ «Земля Повість»

Одна із білоголових бабусь перехрестилася.

– Цитьте, цитьте… – вспокоювала жахливо, – я нічого не чула. Хто се чув?

– Ніхто…

– Ніхто… ніхто, – знялося переляканим шепотом, що переходив у протяжне, півголосом забарвлене зітхання. Нараз збилися сильно перелякані в купу. Сава здогонив гурток і великими поквапними кроками майнув попри нього. Ішов, неначе не бачив нікого, без привіту, без якого-небудь слова, похнюпивши погляд у землю, і зник у напрямі корчми…

– Се був він, Сава! – кликнула одна молода жінка перепуджена.

– Аякже! Мов стовп який, сунув попри нас. Боже, Боже!..

– Не дай Боже!.. Не дай Боже!.. А тата бідного бачили ви? Як громом прибитий, так сидів коло тамтого. Що він, сарака, гадає? Мову йому відібрало.

– А вона стала, як божевільна. І як виглядає! Най Бог боронить. Без рушника на голові. Здається, не знала, що не мала рушника на голові.

– Нещастя відвернуло в неї очі, як вступило хати. Воно вже було тут, а як приближалося, вона стратила пам'ять. Казали, що спішила докінчити якусь роботу.

– Та воно так. Чоловік завсіди спішиться, як нещастя йде.

– Адіть, адіть… тепер уводять Анну до хати!

– Ая, увійшла. Що з неї буде?..

– Може, візьмуть її старі до себе, Марійка та Івоніка, – обізвалася одна з білоголових. – Тепер будуть мати внука замість сина. Бог не забирає так, аби нічого не лишити натомість.

– Добре сказали ви, кумо! – кликнула одна жінка, розсміявшися.

– Марія прийме її до себе за те, що називала Саву убійником? Най почекає трохи. І звідки приходять старі до того? А ви би, не дай Господи таке, ніби приймили би таку дівчину до хати? Ну, правда, її доля тепер збавлена, але таке вже мало бути. Стара виглядає, мов безумна, але вона була ще гірша…

– Ніколи не була би я сподівалася такого по них. Та й так усе в затишку зробили. Ні одна душечка не знала, що любилися. Воно не могло добре скінчитися.

– Нещастя риє все в затишку.

– Скільки-то разів розпитували в неї, з ким вона сходилася, на кого має гадку, а вона мовчала, як німа.

– Так уже хотіло її горе. З самого початку так хотіло. А тепер най Господу Богу подякує, як житиме. Що гадаєте, – їй вийде оце все на добре? Відай, її милий покличе її за собою. Як її виводила з хати, то її хустка зачепилася за клямку і задержала її, а як відчепила її, то хустка поволіклася за нею, мов хоругва. Ая.

– Так, так. А ви виділи, – спитала білоголова старуха, – як під ним закривавилася подушка, як її мати вдарила й сукою назвала? Його кров ще жива, і його душа ще тут блудить. Адіть, як світло ясно зазирає на поле. Воно шукає за убійником…