Розділ «Земля Повість»

Он те нещасне теля потягнуло за собою таке страшне нещастя. Якби було не загибло, було би до того не прийшло… Йому й до голови не було би приходило заходити в той тяжкий ліс…

Він похитав у розпуці обома руками голову, але очі оставалися у нього сухі.

А він усе так любив сей ліс, все його тягнуло до нього, мов додому, аж доки його не затягнуло. Навік-віки не затягнуло…

Він почув, як у серці, мов у кулак, збиваються жили.

Чи він ішов сам до лісу, чи з Савою?

Він повернув раптом голову до людей і витріщився на них страшно.

Ніхто не відповів.

Він забув, що крізь його уста не перейшов ніякий звучок. Потім устав, приступив автоматично до Марії і з цілою силою, яка лиш рідко об'являлась у нього так могутньо, як в сій хвилі, вдарив її п'ястуком у плечі.

Неначе вдвоє переломлена, впала відразу на землю.

– Було дивитися, з ким він пішов! – гукнув беззвучним дрижачим голосом. – Ти була дома!

Як рій переполоханих птахів, так прокинулися всі присутні.

– Бадіко, що ви робите! Бог з вами!

– Бог з вами, бадіко, вона не винна!

– Дайте покій жінці, вона вже в дорозі за сином! – так перелітали голоси, остерігаючи, сюди й туди, вище й нижче, і всі збивалися над його головою.

Не сказавши ні слова, він знов присів коло мертвого сина, загарбавши голову в руки, як переділе. Неописане почуття ненависті й лютості прокинулося в його душі проти жінки. Вона була дома! Вона була цілий той час дома й могла відвернути нещастя; він же був у місті й мав лише прочуття, що якесь нещастя настане. Вона винна! Його мов огнем гнало додому. Він був би занедужав, якби був мусив довше лишитися. В нього неначе щось увійшло тоді і гнало назад так, що він землі під ногами не чув, і недурно тужила, кривавилася його душа. О, недурно, недурно, недурно!.. От що застав!..

Марію піднесли, і вона, заголомшена, майже безпритомна, скулилася, мов собака, коло ніг мертвого. Виглядала відстрашаюче. Розчіхрана, з блудним поглядом і з блідим, мов полотно, лицем, з устами, судорожно викривленими.

– Я була дома, а він був у бурдею! – почала по якімось часі тяжкої мовчанки тоненьким, ослабленим, майже дитячим голосом, і більше до себе, як до людей. – Надвечір прийшов сюди і з'їв вечерю, кулешку з борщем. Їв та й сказав: «Сього вечора піду в ліс по трохи кілля». Був ще такий веселий, та й дивився на мене, і пішов…

– І не вернувся більше! – повіяло шепотом там, де стояли білоголові старухи й молилися. – І не вернувся більше!..

Івоніка, здається, не слухав того, що вона говорила. Він глянув, майже не рухаючи головою, набік. Там стояв він, одинокий тепер його син…

– Я був у ворожки! – почувся нараз голос Сави, і всі голови повернулися з жахом за ним. Оце перший раз заговорив і він. Досі ані уст не отворив.