Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

– Діду Андронаті, – почала Настка, посилаючи притім свій ясний погляд далеко по верхах, неначеб нагадувала, збирала щось в думках. – Ви мене, діду, знаєте. Мене і Дончукового Гриця, з котрим не раз балакали – і не від сьогодні вже. Знаєте, чиїх я родичів, чиїх він родичів. Тому і послухайте, що я вам розкажу. А розказавши, опісля вас про щось попрошу.

– Кажи, душко, голубко, – відповідає старий і опирається ліпше на палицю, спозираючи на дівчину уважно, щоб нічого з її слів не стратити. Вона ж така милосердна та синьоока. Добра дитина, хоч куди. Ніколи з порожніми руками з хати не відправляла, а часто-густо і куток на нічліг приладжувала, коли деінде на нього лиш з недовір’ям споглядали, ба навіть іноді не хотіли і на обійстя прийняти.

– Ми любимося віддавна, діду Андронаті, як самі вгадаєте, я і Гриць Дончуків, – сповідається дівчина.

Старий усміхнувся.

– От-то, новина! – сказав. А далі додає живо, з нетаєною теплотою в голосі: – Хто б того не любив! Багато світу перейшов я, та такого красного, жвавого хлопця, як оцей Гриць, як ти кажеш – Дончуків – я нігде не бачив. Виглядає, мов сам святий Георгій, як на коні їде. Гарний він та пишний, благослови його Боже! Та ще й добрий, і розумний, і м’якого серця. – І з тими словами старий, мов пригадавши собі щось, наново розсміявся. – До красних він легко липне, чи не так, голубко? – питає, все сміючись.

– Так і не так, діду, – відповідає Настка, лиш якось неспішно.

– Тим-то і штука, біла ти голубко…

– Гриць лиш мене одну по-щирому любив…

– А ти звідки знаєш, як хлопці в світі люблять? – перебиває. – А ще до того такі, як саме твій Гриць! Чи одну, чи кілька?

– Бо сам розказував мені.

Дід ніби аж засвистав крізь зуби з подиву і знов засміявся.

– Отже, в чім твоя грижа, коли тебе любить? – питає. – Чи вже перестав любити, хоче до іншої старостів посилати?

– Е, ні, діду, – відказує нетерпеливо Настка. – Такий Гриць не є. А біда в чім іншім, і ви нам зарадьте.

– Я? А що я вам поможу? – спитав. – Де в вас батько-мати, хіба вони не хочуть, щоб ви побралися?

– І то, діду, ні. Вони не противні. Побратися – ми поберемося… лиш от… – і урвала.

– Лише що? – питає дід живіше. – До чого я вам тут потрібний? Я старий і бідний, сам на людській ласці, з людських рук живу, з людської милостині.

– Правда, діду, – відповідає Настка прихильно. – Але якщо нас сей раз порятуєте, то ми, раз побравшись, заберемо вас до себе. Довіку будете в нас; будемо вас доглядати, доки Бог дозволить.

Дід розреготався.

– Се так ти кажеш, дівче, – торгується дід. – Ти, що візьмете старого цигана до себе. А скоро лиш віддашся, мене і знати не схочеш!

– Е, діду, – опирається Настка і сміється з дідової недовірливості. – Не такі ми, діду. Не така я чорна, а Гриць не з таких. Самі ви сказали, що з серця він м’який. То й вірте!