Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

– А мені до сміху, – відповіла Настка. – Ти, Грицю, май розум, – поучала нараз своїм звичайним розважливим спокоєм, яким усе брала верх над ним, над його подвійною вдачею. – Чи ти справді гадаєш, що лиш ти один на світі? Що як за тебе вона не вийде, не знайде другого? Господи, борони від такого розуму, як твій!

Гриць умовк.

– Та знайде, – каже нараз. – Але буде проклинати, буде нарікати…

– Хто, Грицю? Туркиня? – питає Настка. – Невже ж ти її боїшся?.. Хто буде проклинати? – повторює визиваюче, а заразом заперечує чимось в своїм голосі… заздалегідь тому, що має прийти від нього.

– Іваниха Дубиха, – відповідає Гриць. – Вона не жартує…

– Та нехай, – каже зневажливо Настка. – Від прокльонів я нас відіб’ю. Ти мені лиш оповідж про неї, що знаєш…

Гриць змішався.

– Що розказати?.. Гарна… і вже…

– Чи справді вона така багачка в селі?

– За таку її люди мають. Я не числив її отари овець. Худоби до води також не гнав. Кажуть – перша багачка, то, певно, багачка.

– Так, так, Грицю, не журися, – почала знов, успокоюючи, Настка. – Вона і без тебе віддасться.

– Та я знаю, що віддасться. Жаль лиш так казати.

Настка випростувалася… а була висока.

– А мене не жаль? – сказала се голосом, в якім тремтіли сльози і огірчення, що вже давно накипіло.

– Та як не жаль! – успокоював Гриць. – Жаль, зозулько. Навіть і себе жаль, що дві полюбив, а жодної ще не маю. Одну брав би, і другої не лишав би. Одну любив би, другу голубив би. Одну сватав би, з другою вінчався б. – Із тими словами якось чудно розсміявся. – Що мені робити?

– По дві не любити.

– То не любіть… ви! Покинь мене, Настко! Чого мене держиш? Як мене покинеш, засватаю Дубівну…

Настка розплакалася.

– Не боїшся Бога? – спитала крізь сльози. – Тепер так говориш? Яка в тебе душа?..

– Станемо колись всі перед Бога. Я, Дубівна і ти. Цить, не плач. Чуєш?.. Я, Дубівна і ти! І він нас осудить. Цить, не плач, – потішає Гриць і знов тулить дівчину до себе. – Що я тому винен, що так склалося? Чи я хотів сього? Так було суджено або, може, мені починено. – Останнє слово вимовив, усміхаючись, однако Настка не завважала його.